Володимир Дзундза загинув на війні ще чотири роки тому, але його родина досі бореться за відновлення справедливості.

Більше немає

Дружина добре пам’ятає той страшний день. Цілу неділю вона не могла додзвонитися до чоловіка – не було зв’язку. У понеділок зв’язок з’явився, але вона інтуїтивно знала, що Володі більше немає. Ліліана прийшла вранці на роботу й одразу сказала колегам: «Дівчата, мій чоловік уже неживий…» – «Лілю, що ти таке кажеш? Звідки ти це взяла?» – «За цей рік ще не було такого, аби він не відповів на дзвінок чи не передзвонив потім».

Вже в обід прийшла страшна звістка. Зателефонували з військової частини, де служив чоловік: «Володі більше нема». Коли Ліліана запитала, як це сталося і чому аж два дні ніхто не відповідав на її телефонні дзвінки, у відповідь просто поклали слухавку.

Володимир Дзундза народився 7 жовтня 1983 року в Миколаєві. В 2001-му закінчив місцеву школу. До 2005-го – курсант Одеського інституту Сухопутних військ, далі – заступник командира роти із забезпечення з гуманітарних питань Миколаївського військового автомобільного коледжу Одеського інституту Сухопутних військ. Потім був командиром навчального взводу навчальної роти. У серпні 2010-го виключений зі списків частини і направлений для постановки на військовий облік до Снятинсько-Городенківського ОРВК Івано-Франківської області.
Проживав в с. Кунисівці на Городенківщині.
У 2015-му призваний на військову службу в ЗСУ. 32-річний боєць 28-ї окремої мотопіхотної бригади, капітан Володимир Дзундза загинув 23 травня 2016 року біля Станиці Луганської у селі Широкий.

У загиблого залишились дружина, син, батьки і сестра. Рідні досі не отримали ні відповідних документів, ні статусу членів сім’ї загиблого, ні матеріальної допомоги.

Як вітчим

«Я коли не покличу Вову додому, він все кидав і біг, – згадує мама Інна про дитинство сина. – То була золотенька дитина. Слухняний, добрий, дуже любив своїх дідусів-бабусь. І якщо дворові хлопчаки в підлітковому віці не гребували і пива випити, і цигарками побавитись, то Вова взагалі не до того був».

Хлопець обожнював читати, особливо історичні твори, і зазвичай уночі під ковдрою та з ліхтариком. А ще геть маленьким придумав собі, що, коли виросте, стане директором зоопарку. Дуже любив тваринок, весь час випрошував у мами, аби та купила книги про звірят. Одного разу приїхали гості, які дорогою придбали для своєї доньки енциклопедію про тварин. Вова побачив цю книгу і вже не міг відірватися. Коли через кілька годин батьки зайшли до його кімнати, то були шоковані: хлопчина переписував енциклопедію собі в зошит! Звісно, ту енциклопедію гості йому подарували.

Коли випадав вільний день, хлопець тягнув маму до зоопарку. І навіть після одруження, коли Володя приїжджав з дружиною в Миколаїв, то найперше вони йшли до зоопарку.

Авторитетом для Володимира був вітчим: він працював військовим і надихнув хлопця теж обрати військову справу. Хоча Володя довгий час хотів вчитися на історика – всі дати знав напам’ять.

«Де ти такого чоловіка знайшла?»

Володя познайомився з майбутньою дружиною на святкуванні весілля в її селі ще в 2005-му. Одружувався однокурсник Дзундзи, з яким Ліліана вчилася в школі. «Хлопці, вип’ємо за лейтенантів стоячи!» – хтось вигукнув тост. З десяток гостей випросталися, і Ліліана теж, адже вона вивчилася на міліціонера, з інституту випустилася лейтенантом. Якраз тоді Володя і звернув увагу на особливу дівчину-лейтенанта, вони обмінялися номерами телефонів. Наступного дня хлопець поїхав до себе в Миколаїв, але в обох телефон не вимикався – ніяк не могли наговоритися. Лише за тиждень натеревенили аж на 750 гривень. Тоді це була місячна зарплата.

«До речі, коли Володя тільки збирався до нас у село на весілля, його мама ніби відчула – просила не їхати, бо він там жениться і зрештою переїде», – усміхається Ліліана.

Півтора року вони їздили в гості одне до одного, аж поки свекруха не сказала: «Вже досить їздити туди-сюди! Йдіть у ЗАГС – подавайте заяву».

Володя був неймовірно романтичним, кожне побачення – красиве і обов’язково з якимось подаруночком: квіти, статуетки… Не сварилися взагалі – розумілися з пів слова.

Спершу пара жила в Миколаєві. Народився Станіславчик. Потім перебралися на Городенківщину. Володя хоч і звик до міста, але дуже полюбив сільське життя: залюбки пас корову, косив, сапав на городі. Завжди казав дружині: «Лапусю, ти відпочинь, а я сам все зроблю». Сусіди не раз дивувалися і питали Ліліану: «І де ти такого доброго чоловіка знайшла?» До речі, Станіслав вдався в тата: хлопчина хоч і малий ще, але вже відбирає в мами пакети зі словами: «Мамо, ти ж знаєш, це чоловіча робота».

Ліліана з усмішкою згадує, як Володя дуже хотів купити кота породи «сфінкс». Але так і не купив – надто багато грошей коштувала та кицька.

Дружина теж розповідає, наскільки сильно він любив читати. Казав: «Не розумію, як можна перед сном не прочитати бодай кілька сторінок».

Теща з тестем просто обожнювали Володю, казали, що це їхній син. «У разі чого вони швидше би на мене насварилися, ніж на Вову», – усміхається Ліліана.

Сунув уперед

Коли почалася війна, Володимир не сумнівався жодного дня: «Я вчився на військового, я можу рятувати людські життя. Та й взагалі, якщо залишуся вдома, як потім дивитимуся синові в очі?»

Коли опинився на передовій, отримав позивний «Камаз» – бо завжди сунув лише вперед. Рідним розповідав мало. Казав лиш, що «все добре». Коли говорив з мамою по телефону, то постійно віджартовувався: «Мамо, позаду мене море, тому вважай, що я на курорті відпочиваю».

Одразу після загибелі Ліліана отримала лише лікарський висновок, де було підкреслено «самогубство» як попередня причина смерті. Але на сьогодні дружина вже бачила постанову слідчого від 13 вересня 2016 року про перекваліфікацію, що це не було самогубство, а загибель під час виконання службових обов’язків у зоні ООС, це підтвердили результати експертизи. Тим не менше, справа не просунулася ніяк, уже чотири роки ні слуху, ні духу навіть від військової частини, де служив загиблий. Недавно Ліліана найняла ще одного адвоката.

«Я маю єдину мету – очистити ім’я свого чоловіка, – каже вона. – Володя був професійним військовим, свідомо пішов воювати, був противником алкоголю, чудовим батьком, дуже побожним, у кожній кишені мав іконку, а коли мені було важко, завжди радив читати псалми. Та й, зрештою, хочеться просто відвоювати справедливість». 

Нема більше сім’ї

Коли тіло Володі виносили з хати, їхній з дружиною портрет, який дев’ять років непорушно простояв на шафі, просто звалився додолу і розбився. Нема більше сім’ї.

Вдова дуже важко відходила від трагедії. Каже, що частина її серця теж померла. Жінка стала іншою – твердою і сильною. Під час похорону тричі непритомніла. Тиск доходив до нуля, медики кололи адреналін. Станіславчик благав маму: «Не плач, будь ласочка, бо ти помреш».

Невдовзі після похорону Ліліані наснився сон, як вона запитує в чоловіка, навіщо він це зробив. Володя проникливо глянув у вічі: «Я це не робив. Скоро сама все дізнаєшся».

Синові вже 12 років, і вони з мамою часто навідуються на цвинтар, сідають коло Володиної могили і згадують всяке-різне: як тато шкодував Стаса, коли йому давали укол, як тато ніколи не кричав удома… Іноді хлопчик каже, що вже забуває, як тато наживо виглядав.

Вдома все так, ніби тато просто поїхав у відрядження. Досі є його величезна бібліотека, одяг, фотографії у кожній кімнаті. Стас час від часу відкриває шафу з батьковими речами: «Мамо, правда ж, досі татом пахне?»

Наталя МОСТОВА