Світло за спиною особливе. Ти не йдеш йому назустріч, воно не сліпить тобі очей, воно позаду тебе. Від нього можна втекти, а можна залишитися із ним і уявляти, як воно зручно розташовується на плечі, немов янгол.

Малярство Федора Матейчука саме про це, як і виставка його пам’яті. Світло, що розливається між деревами, квітами, будівлями, між землею, небом та водою. Оте особливе світло.

Якщо читатимете про цього художника біографічні довідки, то фактично у кожній буде про його любов до подорожей та мандрівок з етюдником. Відтак, вочевидь, за його роботами можна вивчати географію України і бачити дещо більше, аніж кілометражі пройдених доріг. А точніше – можна вивчати світло України та його рух від вершечків гір до крайчиків квіткових пелюсток. Світло, яке обережно і бережливо заходить, щоб залишитися. І залишається всіма можливими відтінками жовтого – найпомітнішого у видимому спектрі, з найрізноманітнішими тлумаченнями, що ж він може означати-символізувати: від символу оптимізму, щастя, тепла, смерті, жалоби, влади, гідності. Чи думав художник про таку жовту полісемію? Чи просто бачив безвідносно до цих трактувань, світло. А ще відчував його, коли воно ось так, контражурно, визирало з-за спини митця.

Сучасні маркетингові стратегії звели велич жовтого до кольористики товару, який треба якомога швидше продати, який би виділявся на полицях крамниць – і байдуже, чи це м’ячик, чи коробки з сухими сніданками, мовчу вже про акційні цінники – чорним по жовтому. У цій строкатій розбрендованості і знеціненні кольору мусив бути хтось такий, хто повернув би пам’ять про первісне значення жовтого, переступивши масовість виробництва жовтих пігментів часів промислової революції.

Хтось мусив нагадати, що жовтий і близькі до нього кольори – це про світло, а не про легку продаваність і заохочення масового покупця.

І так, усі відтінки жовтого – це не лише про осінь. Та ні, це зовсім не про неї, це про зупинку сонця і зачудування світлом. Зрештою, одна з робіт так і називається: «Світло», а інша «Контражур». Перед ними, мабуть, стояла найдовше. Та й видається мені, що ландшафти – це лише привід поговорити про світло – яскраве до неприродньої жовтизни до чи до майже білої чистоти, від світла-шуму до світла-спокою та забуття.

Але найдовше стояла перед палітрою митця. Художники, певно, здивуються, бо ж палітра – це таке очевидне та елементарне. Але не для письменників, бо письменницька палітра в голові, а не оприсутнена відкрито та явно. А тут ти стоїш і вишукуєш у ній те, що могло би перетворитися на світло і чомусь згадуєш оте французькою сontre-jour – проти денного світла… А ще пензлі… Ідеально чисті, бо художнику вони вже тут, на землі, не потрібні…