Ганна Маркелова – українка російського походження, яка виросла на Донбасі і впитувала з вихованням російську пропаганду. Нині вона, як ніхто, знає, наскільки важлива мова. До української ідентичності вона йшла поступово, родина її залишилася по іншу сторону кордону. Свою історію вона розповіла «Іфпорталу».

«Мама мене виховувала руською»

Ганна народилася в Донецькій області, де й закінчила школу. Вчилася в Луганському медичному університеті, на шостому курсі познайомилася із майбутнім чоловіком. Побралися, купили будиночок на Луганщині, біля батьків її чоловіка.

«Все життя навколо було російська, – пригадує жінка. – Чоловік говорив російською, друзі, університет, садочок, школа. У мене хрещена була з Тернопільщини, то навіть вона зі мною говорила російською, щоправда, у неї був своєрідний акцент. Мама мене виховувала руською, адже була з Брянської області, вони приїхали на Донеччину в 1950-х роках. Шахти та заводи розвивалися, потрібні були робочі руки, тож хто не хотів залишатися в селі, їхав до міста. І от вони приїхали».

Пригадує, мама часто розповідала про свою Батьківщину, як пахнуть дерева і травичка, таким чином якось прищеплювала, що Ганна – росіянка. Тож коли дівчинка пішла до школи і в неї з’явився предмет «українська мова», то вона здивувалася, що це за предмет і для чого його вчити.

«Тим не менше, я вивчала українську мову, вона мені легко давалася, – пригадує Ганна Маркелова, – а от уроки української літератури були мені нудними. Я читала і думала, наскільки це нецікаво. Натомість уроки російської літератури були схожі на театральну виставу. Вчителька клеїла малюнки, приносила роздруківки, писала на дошці якісь цитати. Тому російська література дійсно здавалася великою. А зараз я читаю із задоволенням Багряного, Кобилянську, Сосюру, Шкляра, Амеліну…»

Тяжко розуміла Ганна й історію. Не могла скласти в одне Київ та Русь, але й розділити на дві окремі держави було складно. Коли вчили про УПА у школі, то теж не могла зрозуміти, чому в шкільній програмі їх подають як людей, які боролися, бо хотіли незалежності, а в побуті говорили про бандерівців як про щось негативне. Дівчинка навіть підійшла до мами перепитати, чому так. Мама відповіла тоді нейтрально: мовляв, вона добре цієї теми не знає, а люди скрізь є хороші та погані.

«Я не хотіла в Росію»

Як пригадує Ганна, у 2014 році їм звідусіль почала лізти масштабна російська пропаганда. Виривали з контексту фрази Юлії Тимошенко, Олега Тягнибока, Ірини Фаріон та лякали. У той час вона ходила вагітна, вагітність була важка, вона лежала на збереженні, і не розуміла, чому навколо так багато агресії проти Донбасу – вони ж нічого поганого не зробили.

Боляче сприймала Маркелова слова «Чемодан – вокзал – Росія». Тому що вона не хотіла їхати ні в яку Росію і ніяк не могла зрозуміти, чому її намагаються вигнати. Вона відчувала суміш страху та образи, проте коли настав час покидати Луганщину, то вона поїхала не в Росію до родичів, а в Харків.

«Як тільки ми побралися з чоловіком, ми купили будиночок на Луганщині, недалеко від будинку свекрухи, – ділиться жінка. – Там ми робили ремонт. У нас був город, невеличкий садочок з деревами. Ми перекрили дах, поміняли вікна, закупили батареї, врізали газ, купили котел для опалення, яму під каналізацію вирили, шпалери та лінолеум купили, ліжко та матрац, меблі, холодильник та багато іншого. Нам треба було ще кілька місяців, щоб облаштуватися. Втім у серпні 2014 року ми все залишили і виїхали».

Дитині було лише півтора місяця. Навколо було неспокійно. Навколишні села були трохи окуповані, трохи їх деокуповували, ніхто не розумів, яка влада, ніхто не знав, чи не прилетить щось завтра у твій дім. Засинала Ганна зі страхом, що може не прокинутися, та з молитвою. Просиналася, перевіряла, чи все гаразд з немовлям, і вже боялася знову засинати. Виїхали в Харків. Там продовжили говорити російською, бо не розуміла «какая разніца».

«Мене дуже тоді нервувало, чому на нас тиснуть, щоб ми переходили на українську, – пригадує Ганна. – Чому вони так вперлися в цю мову. І от лише в 2022 році на початку повномасштабного вторгнення до мене почало щось доходити».

«Я вважала цю націю нормальною»

Ганна – людина, яка в Луганській області залишила все, у 2022 році до останнього не вірила, що буде повномасштабне вторгнення. У телеграмі натрапляла на рекомендації, як підготуватися до війни, думала про те, що варто зробити запаси, але ці думки відкидала. Вранці 24 лютого 2022 року прокинулася від вибухів. Їй не треба було пояснювати, що це, вона знала, що це “гради”.

Перші дні вони ховалися у метро. Ганна згадала, що вона лікарка і може надавати медичну допомогу. Тож захотіла прочитати відповідну літературу. Скачала, за звичкою, російську книгу. Так зрозуміла, що читати нею не може.

На той момент у неї ще російська пісня грала у телефоні. Говорила теж російською. А читати вже не хотіла. Читала українською повільніше, ніж російською. Зупинялася, щоб перекласти собі якісь терміни. Проте читала все одно. Потім зрозуміла, що не може слухати російську музику, – відмовилась. Далі зрозуміла, що й говорити російською не хоче.

«Я не хочу бути тією, кого рятують, – каже Ганна. – Думаю, з одного боку я відчувала відразу до російського, які прийшли, щоб нищити нас, а з іншого – образу та злість. Я півжиття відчувала приналежність до росіян, я вважала їх нормальною, адекватною нацією, а вони приходять і такі неадекватні нелюдські речі роблять. Я не хочу бути до них дотична, тому українська – це мій спротив».

Згодом Ганна зробила зауваження своєму чоловіку, мовляв, годі, слід переходити на українську. Перейшов. Далі взялася за дочку, яка українську знала, бо на уроках відповідала нею, проте у побуті послуговувалася російською. Дочка переходити не поспішала, тож на початку 2023 року довелося поставити ультиматум: від сьогодні мама не буде тебе розуміти, якщо говоритимеш російською. Так дочка теж перейшла.

«Друзі дочки здебільшого російськомовні, – пояснює Ганна Маркелова. – Іноді вони переходять на українську, а іноді вона з ними – на російську. Вона дивиться ютуб-канал “Реальна історія” з Акімом Галімовим, вона знає історію зросійщення українців, обговорює цю тему з подругами. Також ми обговорюємо те, що не можна дивитися і слухати їх контент, щоб не бути спонсором тероризму».

 

«Брат пішов нас спасати»

Родичі Ганни або в Росії, або на окупованих територіях. Вони з тих, які у 2022 році, наслухавшись російської пропаганди, казали: «Аня, вас скоро спасут». Ганна тяжко пережила цю риторику, адже її ніхто не ображав і вона не потребувала цього захисту.

«Вкінці літа 2021 року ми купили будинок у Харкові, я б його не купувала, якби мене хтось ображав в Україні, – каже жінка. – Намагалася все це пояснити родичам, але їм легше вірити телевізору».

Ганна Маркелова нині підтримує зв’язок лише з рідною сестрою, яка живе у Підмосков’ї. Вона з тих «хороших росіян», які намагаються не говорити про війну або кажуть, що вони нічого змінити не можуть. З братом ще гірше – він пішов воювати за Росію. Дзвонив на початку вторгнення, обіцяв, що скоро “врятує” Ганну, тож вона спершу сварилася і пояснювала, що вона цього не потребує, потім – заблокувала.

Чому в Харкові от стільки розбитих будинків? Чому стільки мирного населення гине? Як можна все це не помічати? Ганна це викричала, виплакала, відпустила. Тяжко було відпустити маму, яка залишилася в окупації і виправдовувала Путіна, адже хотілося, щоб вона бачила, як росте внучка, але зрозуміла, що не може з нею підтримувати зв’язок.

«Я вже давно від мами сепарована, – каже Ганна. – І рано чи пізно ми все одно втрачаємо батьків, я свою маму втратила уже, хоч вона ще жива. Мамі зараз 72 роки, я співчуваю її старості, вона в неї неспокійна і нестабільна. Але мої спроби з нею спілкуватися і пояснити щось були марні».

Адже коли вона присилала мамі фото внучки, та відповідала їй новинами про Путіна. Тож вона зрозуміла, що це даремна трата ресурсу. Її мама з тих, які повірили, що Буча – це постановка… І як Ганна не пояснювала, не могла нічого донести.

Української в Харкові більше

Як каже Ганна, коли починаєш говорити іншою мовою, то слова наче інакше формуються, артикуляція змінюється, це незвично і некомфортно. Крім того, вона зрозуміла, що не вистачає словникового запасу. Адже у неї завжди була гарна дикція та багатий словниковий запас. А перейшовши на українську – все це зникло. Слів бракувало. Проте вона себе заспокоювала: будеш говорити повільніше.

У 2022 році Ганна працювала в гуманітарній організації, їздили по селах Харківщини, розмовляла українською. Люди робили компліменти, казали, що ніколи б не повірили, що її рідна – російська.

«Коли деокупували Херсон, я поїхала з місією на три тижні, – пригадує вона. – Ми їздили по селах Миколаївщини та Херсонщини. Це взагалі було щось фантастичне. Стоїмо біля хати, шибки вибиті, двері перекошені, люди перелякані, я заходжу і починаю з ними говорити, а жінка чує українську і біжить обіймати та плакати водночас. У ці емоційні моменти я додатково пересвідчилася, наскільки важливо говорити українською. Щоб люди розуміли, що навколо свої».

Люди часто придумують причини, чому вони досі говорять російською. Одна з них – «ти звучиш інакше». Так, каже Ганна, і ви згодом звикаєте.

Жінка визнає, що у Харкові російської ще багато. Є такі, які переходять з нею на українську, є такі, що не переходять. А хтось уже теж перейшов, як вона, повністю.

«Частіше стала чути українську в метро, – каже вона. – Приємно чути, як мами спілкуються з дітьми українською. Звісно, що не всі, але є такі, і це тішить. Бо до повномасштабної я взагалі у Харкові українську не чула. Тригерить мене, коли питають, звідки я приїхала. Відповідаю, що з України або навіть уточнюю, що з Донеччини. А іноді хочеться спитати: а ви звідки? Чи не з Білгорода?»

Декому справді складно

Ганні хочеться, щоб більше людей переходило на українську. Щоб у них було менше спротиву, щоб пам’ятали пращурів, яких змушували говорити російською, яка ніколи не була їм рідною.

«Наразі я себе відчуваю українкою більше, ніж будь-коли. Так, колись я говорила російською мовою і думала “какая разніца”. І коріння в мене інше, але я народилася в цій країні. І якби я народилася в умовній Німеччині, то, мабуть, мама мене навчила б німецької, а тут мене українську вчила школа, а не мама».

Ганна Маркелова визнає, що декому зараз справді складно: маленька зарплата, високі ціни, ракети та «шахеди» літають. Люди живуть у стресі, і в них справді не вистачає ресурсу, щоб сісти, прочитати та проаналізувати, у чому ж різниця. Люди не мають сили про це думати, бо вони думають про виживання, про базові потреби.

Але це стосується лише малозабезпечених. Втім, якщо людина більш забезпечена і освічена, то в неї є час і ресурс щось почитати. І якщо вона цього не робить, то це вже справа лише в бажанні та інтелекті.