«Почуваюся майже франківцем»: ірландець три роки волонтерить в Україні

  • Коли на початку повномасштабного вторгнення ірландець Майкл Метьюз побачив відео, як українська бабуся робить коктейль Молотова, він остаточно вирішив приїхати в Україну – щоб допомогти боротися.

    Вже більше року живе в Івано-Франківську, доставляє військовим тактичні аптечки. Потрохи вивчає українську мову і має причину не говорити «Слава нації». Любить вишиванки, але не хоче мати власну – на це теж є причина. Майклу подобаються українські старовинні будівлі, але він не наважується казати про це місцевим жителям. Про переконання ірландця, відчайдушність та волонтерство розповідає Галицький кореспондент.

    Фото Олег Нетецький

    Серце на друзки

    Коли почалося повномасштабне вторгнення в Україну, Майклу було 39 років, він саме закінчував навчання в сфері опіки і догляду тварин. Щоб заощадити гроші на цю освіту,  сім років не вживав алкоголь. Майкл завжди любив тварин. Деякий час він працював волонтером у реабілітаційному центрі для віслюків, яких в Ірландії дуже багато. Але одного разу вирішив кардинально змінити життя.

    Чоловіка зачепило відео, де Зеленський у перші дні вторгнення просив людей по всьому світу прийти на допомогу. Також його вразило відео, де українська бабуся робить коктейль Молотова. Іноземець одразу згадав важкі епізоди з історії свого народу, коли люди захищалися від колонізаторів як тільки могли і так само кидали коктейлі Молотова. Майкл відчув себе частиною великої міжнаціональної родини, яку повинен захищати у війні між добром і злом.

    Він сів на мотоцикл, примчав до Дубліна, постукав у двері українського посольства і сказав «Я хочу допомогти боротися». Чоловік не мав військового досвіду, але був готовий воювати на полі бою.

    Родичі були обурені рішенням Майкла, але він лише усміхнувся: «Ви ж мене знаєте. Якщо вирішив, то зроблю». Прощаючись, сестра дала свою золоту каблучку – аби він міг відкупитися у випадку якоїсь халепи.

    Коли ірландець чекав на свій рейс в аеропорту, підійшла українська дівчинка і сказала: «Ми з мамою знаємо, куди ти летиш і навіщо. Дякуємо тобі».

    «У той момент, – розповідає волонтер, – моє серце розбилося на друзки. Я остаточно переконався, що чиню правильно».  

    «Ця війна до біса справжня»

    Прибувши до Польщі, Майкл трохи запанікував, бо звідусіль розповідали, мовляв, американські солдати все частіше відмовляються вступати до іноземного легіону в Україні через зміни в обіцяних умовах контракту. Серед іноземних солдатів, які їхали в Україну, також поширювалися параноїдальні чутки начебто росіяни вже контролюють соціальні мережі і знають місце знаходження кожного.

    «У моїй групі були британці та американці, – розповідає Майкл. – Усі мали певний досвід військової служби. Один з хлопців запитав мене, чому їду на війну без жодного досвіду. Я не зміг відповісти так, як дійсно думав – що просто хочу, аби добро перемогло зло. Для них це прозвучало б досить дивно. Поки я вагався, британець вигукнув: «Ти хочеш вбити побільше росіян, так?» Я кивнув. Але насправді для мене ця місія не в тому, щоб вбивати росіян, а щоб допомагати українцям. Якщо це означає стріляти в агресора, я готовий».   

    Через невизначеність на той час щодо контракту, спорядження та військової підготовки група Майкла так і не приєдналася до іноземного легіону. Натомість вони деякий час перебували у Грузинському легіоні. Згодом кожен опинився у своєму керунку.

    Ірландець займався доставкою гуманітарної допомоги. Згодом почав працювати в американському фонді White Stork, який разом з франківськими волонтерами ГО «Громадська ініціатива Галичини» співпрацює у доправленні тактичних аптечок першої допомоги.

    Майкл доставляє ці аптечки в Україну і розвозить їх по різних регіонах. Але попри це він ще допомагає волонтерам у франківському офісі з «чоловічою» роботою, наприклад, коли потрібно щось змайструвати, пересунути чи піднести.

    з волонтеркою ГО “Громадська ініціатива Галичини” Галею Тягур

    Найскладнішою для ірландця стала поїздка в Оріхів Запорізької області. Треба було доставити медикаменти військовим. Коли волонтери приїхали, то потрапили під шквальний обстріл.

    «Поки навколо вибухало, я присів з усіма в будівлі вздовж стіни і думав про те, що у моєї мами сьогодні день народження. І якщо я зараз загину, її свято буде зіпсоване назавжди», – усміхається іноземець.   

    Поїздка до Бучі невдовзі після звільнення справила на Майкла сильне враження. Йому здалося, що він потрапив у якийсь інший вимір, де все було сюрреалістичним і начебто нереальним. Саме в той час ірландська подруга Майкла сказала у телефонній розмові, що війна в Україні не є справжньою, принаймні не такою, як її показують.

    «Джесіко, ця війна до біса справжня, – розлютився ірландець, – більш реальна і страшна, ніж ти можеш уявити».

  • Як вдома

    Майкл родом із західної частини Ірландії, з красивою дикою природою. Каже, Франківщина нагадує йому дім, тут такі ж гарні краєвиди. Тільки без постійного вітру та дощу. Натомість це край погодних контрастів – або дуже спекотно, або дуже холодно. 

    Волонтеру подобається українська абетка, як звучать літери і речення, він навіть має зошит, куди записує улюблені слова. Найскладнішими для ірландця виявилися «приємно познайомитися» та «намагатися». Він знає і може відповісти на «Слава Україні». Але не наважується сказати «Слава нації».

    «Боюся, що неправильно вимовлю і бовкну «нацизм» замість «нація», – усміхається волонтер, – не думаю, що людям це сподобається». 

    Майкл любить українську фолк-музику і тутешні давні автомобілі на кшталт «Запорожця». Ірландця також заспокоює розміреність і простота життя в Івано-Франківську.

    «Коли бачу, як бабуся в селі переводить корову через дорогу або з якою любов’ю люди пораються коло свого городу, мене наповнює неймовірний спокій. Думаю, в таких простих речах і є справжня краса й щастя, – каже волонтер. – Життя не повинно бути складним».

    з художником Нікітою Тітовим

    У місті Майкл любить кататися на велосипеді по Набережній, гуляти біля міського озера та по вулиці Лепкого, де милується старовинними будинками.

    «Почуваюся майже франківцем», – усміхається іноземець.

    Загалом за час перебування в Україні він бачив багато цікавої архітектури, але ніколи не ділився своїми враженнями з місцевими. Каже, боїться образити, бо ці будівлі могли бути побудовані росіянами ще за радянських часів.

    Час від часу в офіційних установах Івано-Франківська в ірландця виникають проблеми з порозумінням, адже інколи працівники зовсім не володіють англійською мовою. Наприклад, так було в міграційній службі. З Майклом мусила піти волонтерка, інакше він не зміг би поновити свої документи.

    «Трохи дивно, що офіціанти і бармени в місцевих закладах знають англійську значно краще, ніж декотрі працівники держустанов», – говорить іноземець.   

    Майклу подобаються барвисті українські вишиванки і яскравий гуцульський одяг. Каже, в ірландському національному вбранні переважають стримані, сірі відтінки. Однак іноземець не хоче мати власну вишиванку.

    «Розумієте, вишиванка – це українська історія, а я не українець. Тому не думаю, що це було б чесно, – пояснює Майкл. – Наприклад, коли я жив у Канаді, дуже здружився з американцями, полюбив їх, але так само не вдягав їхнього національного одягу».

    До війни в Україні Майклові подобалася російська література. Перечитав Достоєвського, Толстого, Булгакова. Мріяв побувати в Санкт-Петербурзі та Москві. Але тепер, каже ірландець, нізащо б туди не поїхав.

    «Росіяни – агресори, – продовжує волонтер. – І на цьому крапка. Немає сенсу продовжувати».

    Наталя МОСТОВА

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!