Коли на початку повномасштабного вторгнення ірландець Майкл Метьюз побачив відео, як українська бабуся робить коктейль Молотова, він остаточно вирішив приїхати в Україну – щоб допомогти боротися.

Вже більше року живе в Івано-Франківську, доставляє військовим тактичні аптечки. Потрохи вивчає українську мову і має причину не говорити «Слава нації». Любить вишиванки, але не хоче мати власну – на це теж є причина. Майклу подобаються українські старовинні будівлі, але він не наважується казати про це місцевим жителям. Про переконання ірландця, відчайдушність та волонтерство розповідає Галицький кореспондент.

Серце на друзки

Коли почалося повномасштабне вторгнення в Україну, Майклу було 39 років, він саме закінчував навчання в сфері опіки і догляду тварин. Щоб заощадити гроші на цю освіту,  сім років не вживав алкоголь. Майкл завжди любив тварин. Деякий час він працював волонтером у реабілітаційному центрі для віслюків, яких в Ірландії дуже багато. Але одного разу вирішив кардинально змінити життя.

Чоловіка зачепило відео, де Зеленський у перші дні вторгнення просив людей по всьому світу прийти на допомогу. Також його вразило відео, де українська бабуся робить коктейль Молотова. Іноземець одразу згадав важкі епізоди з історії свого народу, коли люди захищалися від колонізаторів як тільки могли і так само кидали коктейлі Молотова. Майкл відчув себе частиною великої міжнаціональної родини, яку повинен захищати у війні між добром і злом.

Він сів на мотоцикл, примчав до Дубліна, постукав у двері українського посольства і сказав «Я хочу допомогти боротися». Чоловік не мав військового досвіду, але був готовий воювати на полі бою.

Родичі були обурені рішенням Майкла, але він лише усміхнувся: «Ви ж мене знаєте. Якщо вирішив, то зроблю». Прощаючись, сестра дала свою золоту каблучку – аби він міг відкупитися у випадку якоїсь халепи.

Коли ірландець чекав на свій рейс в аеропорту, підійшла українська дівчинка і сказала: «Ми з мамою знаємо, куди ти летиш і навіщо. Дякуємо тобі».

«У той момент, – розповідає волонтер, – моє серце розбилося на друзки. Я остаточно переконався, що чиню правильно».  

«Ця війна до біса справжня»

Прибувши до Польщі, Майкл трохи запанікував, бо звідусіль розповідали, мовляв, американські солдати все частіше відмовляються вступати до іноземного легіону в Україні через зміни в обіцяних умовах контракту. Серед іноземних солдатів, які їхали в Україну, також поширювалися параноїдальні чутки начебто росіяни вже контролюють соціальні мережі і знають місце знаходження кожного.

«У моїй групі були британці та американці, – розповідає Майкл. – Усі мали певний досвід військової служби. Один з хлопців запитав мене, чому їду на війну без жодного досвіду. Я не зміг відповісти так, як дійсно думав – що просто хочу, аби добро перемогло зло. Для них це прозвучало б досить дивно. Поки я вагався, британець вигукнув: «Ти хочеш вбити побільше росіян, так?» Я кивнув. Але насправді для мене ця місія не в тому, щоб вбивати росіян, а щоб допомагати українцям. Якщо це означає стріляти в агресора, я готовий».   

Через невизначеність на той час щодо контракту, спорядження та військової підготовки група Майкла так і не приєдналася до іноземного легіону. Натомість вони деякий час перебували у Грузинському легіоні. Згодом кожен опинився у своєму керунку.

Ірландець займався доставкою гуманітарної допомоги. Згодом почав працювати в американському фонді White Stork, який разом з франківськими волонтерами ГО «Громадська ініціатива Галичини» співпрацює у доправленні тактичних аптечок першої допомоги.

Майкл доставляє ці аптечки в Україну і розвозить їх по різних регіонах. Але попри це він ще допомагає волонтерам у франківському офісі з «чоловічою» роботою, наприклад, коли потрібно щось змайструвати, пересунути чи піднести.

Найскладнішою для ірландця стала поїздка в Оріхів Запорізької області. Треба було доставити медикаменти військовим. Коли волонтери приїхали, то потрапили під шквальний обстріл.

«Поки навколо вибухало, я присів з усіма в будівлі вздовж стіни і думав про те, що у моєї мами сьогодні день народження. І якщо я зараз загину, її свято буде зіпсоване назавжди», – усміхається іноземець.   

Поїздка до Бучі невдовзі після звільнення справила на Майкла сильне враження. Йому здалося, що він потрапив у якийсь інший вимір, де все було сюрреалістичним і начебто нереальним. Саме в той час ірландська подруга Майкла сказала у телефонній розмові, що війна в Україні не є справжньою, принаймні не такою, як її показують.

«Джесіко, ця війна до біса справжня, – розлютився ірландець, – більш реальна і страшна, ніж ти можеш уявити».

Як вдома

Майкл родом із західної частини Ірландії, з красивою дикою природою. Каже, Франківщина нагадує йому дім, тут такі ж гарні краєвиди. Тільки без постійного вітру та дощу. Натомість це край погодних контрастів – або дуже спекотно, або дуже холодно. 

Волонтеру подобається українська абетка, як звучать літери і речення, він навіть має зошит, куди записує улюблені слова. Найскладнішими для ірландця виявилися «приємно познайомитися» та «намагатися». Він знає і може відповісти на «Слава Україні». Але не наважується сказати «Слава нації».

«Боюся, що неправильно вимовлю і бовкну «нацизм» замість «нація», – усміхається волонтер, – не думаю, що людям це сподобається». 

Майкл любить українську фолк-музику і тутешні давні автомобілі на кшталт «Запорожця». Ірландця також заспокоює розміреність і простота життя в Івано-Франківську.

«Коли бачу, як бабуся в селі переводить корову через дорогу або з якою любов’ю люди пораються коло свого городу, мене наповнює неймовірний спокій. Думаю, в таких простих речах і є справжня краса й щастя, – каже волонтер. – Життя не повинно бути складним».

У місті Майкл любить кататися на велосипеді по Набережній, гуляти біля міського озера та по вулиці Лепкого, де милується старовинними будинками.

«Почуваюся майже франківцем», – усміхається іноземець.

Загалом за час перебування в Україні він бачив багато цікавої архітектури, але ніколи не ділився своїми враженнями з місцевими. Каже, боїться образити, бо ці будівлі могли бути побудовані росіянами ще за радянських часів.

Час від часу в офіційних установах Івано-Франківська в ірландця виникають проблеми з порозумінням, адже інколи працівники зовсім не володіють англійською мовою. Наприклад, так було в міграційній службі. З Майклом мусила піти волонтерка, інакше він не зміг би поновити свої документи.

«Трохи дивно, що офіціанти і бармени в місцевих закладах знають англійську значно краще, ніж декотрі працівники держустанов», – говорить іноземець.   

Майклу подобаються барвисті українські вишиванки і яскравий гуцульський одяг. Каже, в ірландському національному вбранні переважають стримані, сірі відтінки. Однак іноземець не хоче мати власну вишиванку.

«Розумієте, вишиванка – це українська історія, а я не українець. Тому не думаю, що це було б чесно, – пояснює Майкл. – Наприклад, коли я жив у Канаді, дуже здружився з американцями, полюбив їх, але так само не вдягав їхнього національного одягу».

До війни в Україні Майклові подобалася російська література. Перечитав Достоєвського, Толстого, Булгакова. Мріяв побувати в Санкт-Петербурзі та Москві. Але тепер, каже ірландець, нізащо б туди не поїхав.

«Росіяни – агресори, – продовжує волонтер. – І на цьому крапка. Немає сенсу продовжувати».

Наталя МОСТОВА