Цей фільм знімав не той Фінчер, який поставив кон’юнктурну «Соціальну мережу», не той, що медитував у «Загадковій історії Бенджаміна Баттона», і не той, що грав у документаліста в «Зодіаку». Ні, «Girl with the dragon tattoo» знімав Фінчер зразка дев’яностих – автор фільмів «Сім», «Гра» і «Бійцівський клуб» (і трішечки – «Кімнати страху»). Фільм вийшов відповідним – страхітливий похмурий детектив, який місцями переходить у жорстокий трилер Докладніше >>

Загалом, «У серці моря» належить до тієї незручної категорії картин, які й хвалити особливо не хочеться, але і ґанити язик не повертається. Нібито все круто, а не чіпляє. Сюжет непоганий, дивитися кіно не нудно, але історія вийшла занадто розмазаною – немов манна каша по тарілці. Не відразу зрозуміло, що хотів сказати Говард цим фільмом. Зрозумійте мене правильно: розумні думки в картині регулярно проскакують, але таке відчуття, що їх просто несе течія, як човен без весла. Докладніше >>

Якщо ви беретеся робити кіноверсію життя абсолютного генія і революціонера у сфері комп’ютерної техніки, можна наламати чимало дров. Та цього, на щастя, не сталося у тріумфальному фільмі Денні Бойла про Стіва Джобса, який зроблений бездоганно – в плані і сценарію, і режисури, й акторської майстерності. Крім того, технічна досконалість була лише частиною авторського задуму, який є настільки свіжим, що до фіналу ви просто не зможете чинити йому опір. Докладніше >>

Уілл Сміт претендує на «Золотий глобус» найкращому акторові за роль в «Захиснику». І, в принципі, він це заслужив, зобразивши на екрані реального героя американської медицини – патологоанатома Беннета Омаля, нігерійського емігранта. Людину, яка нічого не тямила в американському футболі, але стала головним жахіттям професійної ліги НФЛ. Чому? Докладніше >>

Якщо хтось краще за всіх показує в кіно, що таке справжнє пекло, то це Квентін Тарантіно. І ні в кого так шалено не стукає креативний мотор, як у автора семи чудових фільмів, кожен з яких так чи інакше відбивається в його восьмій роботі. Це і актори, і сюжетні повороти, і просто порушені теми. Докладніше >>

Деніел Редкліфф останнім часом себе не шкодує і з задоволенням кидається в хорор-авантюри, в яких його зовнішність старанного студента зазнає трансформації. Спочатку були психоделічні «Роги», а тепер настав час зовсім вже кабаретного за настроєм хорору «Віктор Франкенштейн». Для остаточної втрати серйозності артистам зі стрічки і їх режисерові Полу Макгігану не вистачало тільки включити в картину концертні номери. Докладніше >>

“Встигнути до опівночі” зняв Мартін Брест – режисер дуже неоднозначний і суперечливий. У чому його протиріччя? У тому, що він може знімати як фактично геніальні фільми, так і повний відстій. Таке трапляється досить рідко. Брест поставив чудовий бойовик, який вже став класичним, – “Поліцейський з Беверлі-Хіллз” із Мерфі; геніальний фільм “Аромат жінки” (наші недолугі перекладачі назвали його “Запах жінки”); нудний “Знайомтеся, Джо Блек”, який, втім, дуже подобається прекрасній половині людства, і абсолютно несусвітню маячню під назвою “Джильї”, яка не може сподобатися нікому навіть після випитих «сто грам». Докладніше >>

Після загибелі М. залишилася єдина ниточка, що веде до таємничої всемогутньої організації, яка стоїть за всіма останніми противниками МІ-6 – Ле Шиффром, Гріном, Сільвою. Слід веде до такого собі містера Скіарра, який влаштовує зустріч у столиці Мексики. Бонду в умовах повної плутанини в офісі необхідно теж прибути на цю зустріч, а потім і на похорон, що відбудеться після неї, щоб зрозуміти, з якою злочинною організацією він мав весь цей час справу. Докладніше >>

«Чорна меса» – той випадок, коли екранізація життя відомої людини (хоч і злочинця) не відображає всієї масштабності постаті. У кожної великої кінокомпанії, напевне, є план на рік щодо кількості комедій, бойовиків, драм, байопіків. Ідеально, коли можна поєднувати відразу кілька жанрів, щоб і думка була, і струна дзвеніла, і історія не викликала сумнівів, мовляв, ось вам Вікіпедія, з нас нічого не візьмеш. До такого костюма-трійки завжди легко приміряти майбутній «Оскар», як мінімум, зшитий з номінацій. Докладніше >>

Підстаркуваті друзі Фред (Кейн) і Мік (Кейтель) проводять літо на альпійському курорті. Перший ходить на процедури, розгулює околицями і раз за разом дає відкоша представникові англійської королеви, який приїхав, щоб вблагати маестро дати концерт для її величності. Другий проводить весь свій екранний час у безплідних спробах зняти фільм-одкровення. Докладніше >>

«Марсіанин» – це, мабуть, найкращий фантастичний фільм, знятий для гіків. Щоб задовольнити вимогливу і допитливу аудиторію, режисер Рідлі Скотт дуже старався. До нього навіть повернулася та легкість, яка начебто випарувалася в його останніх фільмах («Прометей», «Світанок», «Вихід: Боги та царі»). Цього разу Скотт екранізував бестселер схибленого на космосі письменника-ботаніка Енді Уїра, а мотором цієї картини став героїчний Метт Деймон, який виклався на всі сто у складній і захопливій головній ролі. Докладніше >>

Забудьте все, що ви знали або чули про Пітера Пена. Забудьте про сімейство Дарлінгів, про собаку Нене, Дастіна Хоффмана з Робіном Вільямсом з чудесного спілбергівського «Капітана Гака» і крокодила з заведеним будильником у шлунку із старовинного діснеївського мультика. В основі нового «Пена» – абсолютно нова історія, яка починається у розпал Другої світової війни. Головний герой (дебютант Леві Міллер) – не відчайдушний пустун, який відмовляється дорослішати, а схожий на Олівера Твіста затурканий сирота, який сумно сьорбає бурду в похмурому притулку. Докладніше >>

Фільм поставлений за повістю популярного британського письменника Ніка Хорнбі, причому це далеко не перша екранізація його творів: всього за книгами Ніка Хорнбі знято біля десяти популярних фільмів і один серіал. Я книг Хорнбі ще не читав (але обов’язково прочитаю, зацікавився), тому фільм дивився, як то кажуть, з чистого аркуша. Цікаво, що право на екранізацію повісті “Довге падіння” викупив Джонні Депп, причому зробив він це ще до виходу книги. І Депп довго виношував ідею поставити за нею фільм, але потім від цієї думки відмовився і своє право перепродав. Докладніше >>

Мене завжди трохи бентежило те, що коли імениті американські режисери беруться за космічну фантастику, у них нерідко виходить щось більш ніж невиразне: дитячий садок, штани на лямках. Як це було у Куарона з “Гравітацією”, у Бойла з “Пеклом”, у Де Пальми з “Місією на Марс” і у Рідлі Скотта з “Прометеєм” (список може бути продовжений). Куарон зі своєю “Гравітацією” пішов своїм шляхом: до краю примітивний сюжет, нашпигований повними нісенітницями для кінематографічності, зате розкішний візуал і непоганий драйв, який цілком задовольнив тих глядачів, яким під час перегляду пощастило відключити голову. (Я до таких щасливчиків не належу, на жаль.) Докладніше >>

«Паперові міста» – це новий емо-блокбастер, розрахований на аудиторію, яка, як і раніше, перебуває в захваті від жанру «Young Adults». Щодо стилістики таких книг і фільмів, вони розповідають про глобальні серйозні проблеми сучасного світу на прикладі історій звичайних молодих людей. Це, в принципі, непогано, але жанр має чимало противників, які скаржаться на нудотність сюжетів. Докладніше >>