Золото і світло – це мабуть, перше, що спадає на думку, коли стоїш в оточенні робіт Олега Заставного. Зрештою, виставка має назву «Світло без тіні». Інакше, певно, зі справжнім світлом і не може бути. Та й бачити усе, що довкола нас, можемо завдяки світлу.

            І вже на виставці пригадала собі, що росла з цим художником. Точніше з його розписом «Світ поезії» у вестибюлі школи, де я вчилася. Любила розглядати цей розпис за велику кількість усього того, що там було, але тоді не знала ні хто автор, ні що цей розпис якось називається. Мабуть, тоді, малою, не погодилася би з автором, що світ поезії саме такий. Тепер, до речі, також. Для мене він інший, але якщо художник так бачить, то чому ні?

            Ви точно бачили його розписи в Івано-Франківську, Галичі, Яремче: «Лікар Айболить» у дитячій лікарні Івано-Франківська; «Коломийки» ресторану «Плай» у Яремче; «Старий Галич» у лікарні села Більшівці, Галицького району (у співавторстві); «Світ поезії» у школі №2 міста Калуша; «Веселкові барви» у дитячій стоматологічній поліклініці Івано-Франківська, «Їхав козак на війноньку» у їдальні школи № 24 Івано-Франківська.

            Тут, у виставковій залі, перед кожною його роботою теж можна довго стояти, як колись у дитинстві, і розглядати те і тих, що сховані у світлі. Натюрморти, пейзажі, портери… Своєрідна історія світла у найрізноманітніших його проявах, щоб нагадати, що світло – це про сонце, світло – це про місяць, світло – це про свічку, про крила ангелів, про погляд, про дотик, про квітку, про воду, про родину, про пам’ять… Світло – це «Спогад» про яблуневий сад і те, як вони світилися на столі, про музику «Обірваної струни», коли вона ще тремтить у повітрі, про «Сонце в житі» і «Сад світлих бажань», це про «Подих весни» і «Вишневе літо», про «Дерево спокуси», про «Мальви і вічність», про золотий гомін і дзвін глечиків та джерел.

Хто вміє його бачити, той і показати його зможе і посеред ночі, і посеред смутку, і посеред тиші. Як можна не розказати світові про золоту тишу, золоте передніччя, золоту молитву? І митець це робить. Розповіді його, неквапливі і тихі, розливаються між берегами рам, виходять за межі, губляться у саду світлих бажань, стають ромашками повернення, а чи й самим небом. Світло неможливе без Бога, світло неможливе без любові, світло неможливе без погляду – відкритого, наївного, беззахисного, із легкою задумою чи смутком…. У світла є свій голос, властивий тільки йому, родом десь із вирію калинового. Роботи Олега Заставного про це.

            Ну і де стояла найдовше… Перед «Лісовою піснею», бо вона мені така, що чую і слова Лесі Українки з її драми-феєрії (оте Мавчине «Весна ще так ніколи не співала,
як тепер»), і сопілку Лукаша, і Мавка от-от прокинеться, і оте світло, яке за її спиною, от-от розтечеться-розіллється по всьому лісу, і буде прекрасна любов, коли не думається про потім. «Перед холодним ранком», бо він не про холод, а про очікування тепла, про те, що крига у повітрі – це не про драму чи трагедію, а про можливість пам’ятати тепло. А ще «Новий день». Стоїш, дивишся на нього і думаєш, що ти його звідкись знаєш, той день, і майстерню цю знаєш зі скрипкою, палітрою, мольбертом, і картину на мольберті десь бачила. Та точно бачила, лиш трохи інакше. І повертаєшся на початок експозиції. До роботи «На порозі». Ось так мандруєш за (зі) світлом, йдеш на його голос і з його голосом з 2025 року у рік 1987, від року 1987 до року 2025. І це той випадок, коли ти обираєш власну швидкість світла…