Я щодня гуляю тут зі своїм собакою. Взад-вперед. Туди-сюди. Тут ходимо тільки ми: я і собака. Краєвид щоразу однаковий: шипшиновий кущ, дві берези, молодий дубок, тернові хащі, високий паркан – і назад у зворотному порядку. Хіба, може, листу на тому всьому щодня стає все менше, а шипшинові ягідки все більше морщаться і тьмяніють. 

А сьогодні туман проковтнув мою стежку. За кілька кроків уже не було видно собаки, а паркана – й поготів. Я знову ходила туди й назад, вгадуючи: от він – шипшиновий кущ, а тут мав би бути дубок. Точно! Дубок. А за кілька кроків буде паркан. Шкода, що я жодного разу не порахувала, скільки кроків від тернового чагарника до паркана… 

Цікаво, де мій собака?.. Погукати б його. Але гукати в тумані страшно. Здається, що голос розлетиться луною і порве той туман на клапті. Здається, що, гукаючи в тумані, можна розбудити щось таке, що краще б спало навіки. Наприклад, самотність… 

Люди часто бояться її. Їм здається, що вона жорстока і сувора. Але ж ні. Вона спокійна і тиха. Ненадокучлива і стримана. Хоча часами буває настирною і впертою. 

Ми з нею – подруги. Принаймні мені подобається так думати. Здається, я її приручила. Або ж вона мене. 

Самотність – як кішка. Вона з’являється лише тоді, коли сама захоче. Іноді мені її дуже бракує. 

Дивний час: ми можемо бути самотніми серед натовпу, а можемо почуватися у натовпі, сидячи вдома на канапі, лише взявши до рук смартфон. 

Самотність – це не страшно. Це час для творчості, роздумів, пошуків. Час для мрій і експериментів, досліджень і висновків. 

На самоті робляться гарні висновки. Особливо про цінність інших людей у нашому житті. Часом розумієш, що не така вона вже й велика, та цінність. Тож відпускаєш. І дуже добре усвідомлюється, без кого по-справжньому самотньо. 

Самотність – як постійна медитація. Не потрібно шукати спеціального часу та місця. Ти і так лише з собою. І не важливо, чи ти готуєш одну чашку кави, чи вечерю на одного, чи маєш в склянці у ванній лише одну зубну щітку. Коли самотність стає медитацією, то більше не напружує. 

Іноді вона товаришує з безсонням. От, здавалось би: ти ж самотність, чого водити “колєг”? А ні. І їй потрібне іноді товариство. Тож, коли ти з нею не заприятелюєш, вона приведе собі когось у друзі: безсоння, тривожність, печаль чи депресію. Вона рідко приводить радість або натхнення. Це коли у неї настрій для хорошої вечірки. А у самотності таке рідко. Переважно вона все ж хоче тиші. 

Самотність та її друзі можуть бути дуже надокучливими. Іноді, щоб їх позбутися, доводиться звертатися в поліцію (закреслено) до психотерапевта. Щоб підказав способи, як делікатно, але переконливо вказати на двері надокучливим гостям. Бо дружити з самотністю – це одна історія, а терпіти її приятелів (безсоння, тривожність, печаль чи депресію) – це вже ніяка не самотність, а прохідний двір якийсь. А самотність – з тих ще зануд. Сама, може, й вступиться, а друзів – залишить. Ну що ж? Після гостей часто доводиться прибирати… Так і тут. Лиш встигай. Головне – почати це робити одразу. Бо за кілька днів уже звикаєш, здається, що так воно завжди й було і нічого особливого не потрібно робити взагалі. А потім – ой горенько! – вже й себе за тими “друзями” не видно. 

Самотність непогано можна розділити з собакою. Тоді у вас буде своя стежка, по якій ви ходитимете туди й сюди, вперед і назад щодня. Іноді її ковтатиме туман. Тож обов’язково рахуйте кроки – скільки їх від хащів до паркана (від серця до серця?). Щоб не заблукати по дорозі, не розгубитися. 

Самотність буває по-справжньому страшною тоді, коли приходить у парі зі старістю. Тоді вона робиться важкою, розливається безкінечною тугою в серці, ловить за руки, затуляє очі, і більше немає нічого, крім самотності. 

Самотня старість – коли більше нікому тебе не треба… Хіба, може, працівниці з соцстраху. Але і їй теж не особливо треба, просто робота така.

А тобі все ще треба! Треба людського голосу і простягнутої руки, щоб поруч хтось бубонів і калатав ложечкою в чашці з чаєм, щоб хряцав дверима і забував виключати світло у вбиральні. 

Самотність вкупі зі старістю перетворюють тишу на тортури. Що завгодно – політичні нісенітниці з телевізора, сварки з сусідами, гавкіт собаки – аби не тиша! Тиша – як смерть. Тиша – і кінець. І тебе розчинило й вихлюпнуло. Тільки не тиша! 

І поки ще хоч трохи видно стежку в тумані, поки є ще можливість порахувати кроки до паркана і чутно, як гавкає собака, поки самотність відволіклася і бавиться останнім листям на терновому кущі, якраз пора помахати рукою сусідці, котра вічно бурчить, сказати “доброго ранку” двірникові (він тут щодня), посміхнутися аптекарці, яка курить нишком за сходами. І, гляди, самотність лишилася там, між терновими чагарниками. Вона знову прийде. Знайде час, коли будеш тільки ти і тиша, й прийде. Але тоді вже буде спокійною подругою.