Топорівці – одне із найпатріотичніших сіл Городенківщини. Воно завше славилося сміливими воїнами, які свою любов до України передавали з покоління в покоління. Серед них – відомий командант Української Галицької Армії та армії УНР Гнат Стефанів. Та історія повторюється. Нині, коли триває безжальна війна, лишень з однієї сім’ї Стефураків на фронт пішли троє захисників. Степан загинув ще у 2014 р., рідний брат Василь знаходиться у полоні, а їхній батько – на фронті. Крім цієї патріотичної родини, новітніх героїв з Топорівців на передовій немало. Є, на жаль, воїни і «на щиті».

Історією відданості своїй Батьківщині та історією людяності небайдужих односельчан поділилася з «Галицьким кореспондентом» місцева вчителька молодших класів Галина Синогубик, яка активно намагається прищепити дітям любов до нових знань, та головне – любов до рідної землі. А успадкувала пані Галина свій патріотизм від діда…

Дмитро Сенюк, 1910 року народження, був членом товариства «Січ», яке вело освітню і культурну діяльність, а також боролося з пияцтвом та картярством.Очолював він також товариство «Місцевий Союз Української Поступової Молоді ім. М. Драгоманова», яке виникло після того, як польська влада заборонила товариство «Луг» за їх велику національно-громадянську позицію. А з 1937 року Дмитра Сенюка обрали головою сільського товариства «Просвіта», яке діяло до прибуття радянської влади.

Які лише страшні безчинства енкаведисти робили в селі. До прикладу, ґвалтували молодих дівчат, і одного разу хотіли їх повісити на стовпах догори ногами. Та завдяки Дмитру Сенюку, московити цього не зробили. Дівчата прожили до глибокої старості.

У читальні «Просвіта» пан Дмитро свого часу відкрив і дитячий садок. В літній період молодим матерям це була велика допомога, адже мали можливість працювати в полі.

Під час німецької окупації Дмитро Сенюк на псевдо «Перекотиполе» перебував у підпіллі, а в кінці 1941 р. вступив до ОУН, де його призначили станичним новоутвореної Топорівської повстанської станиці.

У листопаді 1946 р., коли їхню криївку було оточено, в нерівному бою з енкаведистами Дмитра Сенюка важко поранили. Та йому вдалося дійти до потічка й доплисти до села. Але від великої втрати крові до ранку помер.

А вранці приїхали забирати його дитину в Сибір – трирічну дівчинку Оленку, маму Галини Синогубик, яка залишилася круглою сиротою. Дружина Дмитра Сенюка і мама Оленки померла молодою. Але добрі люди не дали москалям забрати дитину, переховували її. Коли про неї забули, пішла жити до маминої рідної сестри – тітки Анни, в якої самої було четверо дітей. Та, як часто згадувала Олена Сенюк (Грищук),  різниці між дітьми вона не відчувала ніколи, її любили, як рідну. Галина Синогубик досі вдячна небайдужим односельчанам, які врятували життя її мамі.

Важко було виживати у післявоєнний час. Микола Мохорук, чоловік тітки Анни, був на все село єдиним кушнірем. Шив людям кожухи й каракулеві шапки. А вся сім’я йому в цьому допомагала. Варто сказати, що кушнірська справа врятувала їх від голодної смерті.

За кожухи люди приносили молоко, м’ясо, хліб, зерно. Продукти міняли на крупи чи одяг. Кожухи Микола Мохорук шив різні – довгі й короткі. У гарних кожухах люди ходили до церкви, в гості, справляли весілля, одружувалися молоді. Його доньки завдяки важкій батьківській праці мали в селі чи не найкращі сорочки, гобортки, спідниці, хустки, прикраси, серед яких пацьорки, лускавки й силянки.

У знак вдячності про маму Галина Синогубик досі відвідує доньку тітки Анни Наталію (яку в селі називають Кушніревою через батькову професію). Вона єдина, хто залишився з сім’ї в живих. Їй минув 81 рік.

Серед родинних реліквій у пані Галини залишилися прикраси, вишиті сорочки, шилінові спідниці, кептарик з лілітками, стрічки (стончки, як у селі називають), вишиті подушки.

Вишиванка в Топорівцях особлива – подібна до квітчастої буковинської. Аналогів на Городенківщині їй немає. Можливо, тому, що село межує зі Снятинським районом, а якщо йти навпростець полями, можна вийти до сіл Кіцманського району Чернівецької області. Оскільки колись люди позичали орнаменти одні в одних, це і пояснює унікальність топорівської вишиванки. Та колись, за словами Галини Синогубик, у селі сорочки були «церковані» (в інших селах кажуть «чірковані»), де домінували геометричні фігури. Нині, можливо, такою давньою технікою вишиття не володіє ніхто.

Цікавими в Топорівцях були і гофровані спідниці, або як ще у селі їх називають – «у пшеничку». До слова, Галина Синогубик таку родинну спідницю носила ще донедавна, бо вона досить стильна.

                                                                                              Юлія МАРЦІНІВ

Перший матеріал із циклу “Вишивка і доля” читайте тут: Вишивка і доля: на Покутті окрему увагу приділяли прикрасам

Другий матеріал: Вишивка і доля: чому не стало родини Бащуків

Третій матеріал: Вишивка і доля: такої вуставки не було в жодному селі

Шостий матеріал: Вишивка і доля: запис на шафі як останнє повідомлення

Сьомий матеріал: Вишивка і доля: у Тишківцях наречена одягала гофровану сукню з позолоченим низом

Восьмий матеріал: Вишивка і доля: одна із сімейних реліквій – бабусина вишиванка, якій близько 100 років

Дев’ятий матеріал: Пророчі слова циганки і дорога на Сибір

Десятий матеріал: Вишивка і доля: у Копачинцях кожна домівка була, наче музей

Одинадцятий матеріал: Вишивка і доля: у 200-річній хаті в Чернелиці досі зберігається комин, піч, креденси й куфер

Дванадцятий матеріал: У Чернятині одними з головних елементів покутського вбрання були рукав’єнка і плісірівка

Тринадцятий матеріал: Вишивка і доля: у Хмелеві вишиванка з тризубами до часів Незалежності пролежала в гною

Чотирнадцятий матеріал: Вишивка і доля: у скрині лежав давній вишитий хрест, привезений із Сибіру