Днями

ЗАНЯТТЯ

Знайома розповіла.

– У чоловіка є партнер по бізнесу Саша. Саша на стадії розлучення з дружиною, яка мовчки зібрала речі і поїхала, і забив на всі бізнес-проєкти. Чоловік один нічого не встигає. За сніданком намагаюся дізнатися у чоловіка, як справи на роботі: «Що з цехом?» – «Я ще туди не доїхав, часу немає». – «А Саша?» – «А Саша забухав». Я починаю обурюватися: «Ну, розлучається, буває… Але для чого бухати? Ось я не знаю жодної жінки, яка після розлучення забухала би. Якщо так переживаєш, то йди і роби щось, з’ясуй, на що вона образилася, помирись… А що дасть бухати?» – «А він з радощів». Я після 30 секунд мовчання і осмислення: «Ну, тим більше не розумію, чого бухати! Дитина доросла (в інституті в іншому місті), гроші є, часу тепер море – йди і займайся, чим хочеш, тим, що раніше не давали…» Чоловік як зарегоче: «Ну, ось він це і робить!»

Якось

ПІВКУЛЯ

Знайома розповіла.

– Довгий час була без роботи, грошей не було, теплого одягу немає, взуття теж, зате легкого одягу купа, тому що раніше часто купувала. Знайшла роботу, настала осінь, потихеньку холодає. Йдемо з мамою по торговому центру, і я мрійливо кажу: “Треба би ще балетки купити”. А мама мені каже: “Ти думаєш тільки літньою півкулею, так?” Тепер постійно цю фразу згадую, коли йду за чимось конкретним і відволікаюся на розпродаж суконь і літнього взуття.

І взагалі…

Один маленький хлопчик колись просив маму, коли вона його кликала додому з двору: «Можна, я ще погуляю?» – «Але вже смеркає. Пора вечеряти і робити уроки». Тоді хлопчик просив ще раз: «Можна, я обійду один раз навколо будинку?» І мама дозволяла. Хлопчик повільно обходив будинок, двоповерховий барак на околиці. І ці останні хвилини прогулянки були чарівні і надзвичайно важливі. Хлопчик повільно йшов і вдихав запах листя: воно шаруділо під ногами, різнокольорове – коричневе, жовте, червоне… Слухав скрип гойдалок і шум поїзда – поруч була залізниця. Дивився на багряне небо: захід був дуже красивим. І місяць вже було видно, такий прозорий серпик. І дошки будинку були вологими, подекуди мохом поросли… Осінь, будинок, дерева, звуки, захід – все це ставало надзвичайно важливим і цікавим у останні хвилини прогулянки. І серце щеміло від краси світу, і так не хотілося йти! Але пора робити уроки. І вже сутеніє. Скоро буде темно. Хлопчик виріс і майже постарів. Або став зрілим – зараз слово «старість» не в моді. Зараз треба робити вигляд, що весна, літо і прогулянка ніколи не закінчуються, що молодість вічна і смерті немає. Але це не так. Одного разу нас покличуть з вікна і звелять повертатися додому. Уже сутеніє! І ми слухняно підемо на поклик, щоб показати свій щоденник і уроки, які ми вивчили. Тому треба іноді обійти навколо будинку, як той хлопчик. Неспішно пройтися і добре, уважно все розглянути: ягоди на горобині, різьблене жовте листя ясена, хмари на небі, прозорий місяць і захід сонця… Прислухатися до звуків вулиці і до голосів людей. Подихати на повні груди, відчути запах осені. Або іншої пори року – ах, як швидко вони стали змінювати одна одну, правда? І потім, як цей хлопчик, з усіх великих прогулянок ми згадаємо цю маленьку. Коли ми повільно йшли і уважно розглядали світ, в якому живемо. В який нас випустили погуляти, щоб ми трохи відпочили від навчання. Ось ці хвилини уваги залишаться найяскравішим і найціннішим спогадом і враженням. Маленькі прогулянки навколо будинку. А вдома нас чекають і люблять. Але… можна, ми ще погуляємо?