Є такі дивовижні люди, які можуть спакувати дві валізи або один наплічник, чи взяти пакунок найнеобхіднішого, чи накидати чогось у багажник авто, зірватися з місця – і поїхати. На кілька днів або – назавжди. Залежно від ситуації.

Вони не приймають рішення довго. У них це стається миттєво: а чи не поїхати мені/нам? І беруть та й їдуть.

Є такі, що ретельно і заздалегідь планують подорож, знають, де будуть ночувати, що їсти і куди ходити, вивчають все наперед, і спонтанністю там і не пахне. Але й це не гарантує, що все піде за планом.

Не так давно поїхали ми з чоловіком відпочивати на кілька днів. Самі, без дітей. З напівпорожньою валізою, бо «нащо нам того всього», «це ж всього на кілька днів», «головне, аби взуття було зручне». Коли відкрила її в готелі, довго думала: навіщо мені це все? І чому я не взяла те і те?.. Довго перебирала речі й усвідомлювала, що єдине, чого мені має вистачити на всі дні, – це білизни. Ні, не вистачило. От не питайте, як я так збиралась. У чоловіка з речами вийшло якось краще. А може, з математикою? Він якось таки дорахувався, скільки пар шкарпеток брати з собою, на відміну від мене.  

Мені чомусь ніколи не було легко зібратися в дорогу. Не важливо, чи їхала я сама і на короткий час, чи з дітьми і на довше. Можливо, тому, що подорожую не так часто і в мене немає «тривожної валізи», чи то пак навику збирати найнеобхідніше і швидко. Причому це не залежить від кількості речей. Бо крихітну торбинку для себе одної я можу часом складати довше, ніж збирати речі для всієї сім’ї, а в нашому випадку це двоє дорослих та четверо дітей, як мінімум. Іноді ще хтось додатково «падає на хвіст».

У той же час, коли їду кудись з дітьми, мені навіть без списків і попереднього планування вдається якось вгадати, що саме і скільки їм буде потрібно, а без чого можна обійтися, що можна буде попрати чи купити на місці або ж стягнути зі старшого і насунути на молодшого. Мабуть, це вже на рівні інстинктів. Впізнаєте себе, мами?

То ж лише змінне взуття для всіх – це вже повна валіза. («Взувайте кросівки, а босоніжки покладемо в торбу. Я сказала – кросівки! Босоніжки менші, їх легше пакувати. Нащо вам тапки? Ви вдома босі ходите. І там походите…») А теплі речі на випадок похолодання? (Від «Ні-ні, не треба їм шапок і рукавиць, то ж не зима… Добре, добре, але ночі ще холодні» до «Конче змінні штани – вони ж у снігу за три хвилини вже будуть мокрі».)

А білизна? (Кожному і про запас. Добре, що з підгузків нарешті вилізли.) А піжами? (Окей, можна без піжам, викреслюємо.)

А улюблена книжка? («Добре, добре, дві книжки. Ні, я сказала дві, а не чотири, ми їдемо на два дні, ти стільки не прочитаєш.») А зайчик? А Вінні Пух? А машинка? (Ніяких машинок! Тільки зайчик і Вінні. Ну, добре: одна машинка. Добре, дві. Але тільки ці дві, і все. І понесеш їх у своєму наплічнику, чув?) А рушники? (Там будуть рушники? Точно будуть? Краще взяти…) І я нічого не можу з цим зробити…

Стоп, ще ліки. Ліки потрібно обов’язково. І от з ліками я ще жодного разу не вгадала. Бо ЗАВЖДИ було потрібно щось те одне-єдине, чого в моїй аптечці не виявилось! Як-от краплі для вух на морі (угу, поїхали вигрівати всілякі вухо-горло-носові болячки). Термометр на дачі – дійсно, навіщо на дачі тримати термометр? Я тепер тримаю. Антигістамінні, бо алергії ніколи в житті не було, аж от раптом хтозна на що. І пластирі. Багато-багато пластирів, бажано кольорових. Бо пластирі потрібні завжди. Як і вологі серветки, які у мене завжди закінчуються у найбільш незручну мить. І сорбенти. І таблетки від захитування. І жарознижувальні. Вони теж потрібні завжди, хоч майже ніколи не пригодились. Та з ними якось спокійніше.

Одного разу ми з чоловіком відважились поїхати з чотирма своїми, двоє з яких на той момент були майже немовлятами, плюс ще один похресник. Не так далеко – менше ста кілометрів, але поїздом на зразок «Блакитна стріла». На кілька днів у місце без мобільного зв’язку і супермаркетів (тут уявляйте ту купу речей, які дійсно треба було взяти, та двох дітей, яких потрібно майже постійно носити, і ще вагон продуктів. Так-так, бо там, куди ми поїхали, найближчий магазин за 20 км і автобус не щодня). Цю подорож мої діти (принаймні старші) і ми з чоловіком пам’ятатимем усе життя. Не скажу, що ці спогади того не варті. Але й не скажу, що готова ще раз на таке відважитись. Втім, одного разу ми поїхали власною машиною з однією дитиною і купою речей про всяк випадок. Але якби не люб’язні власники готелю та їхня пралка, ми б не впорались.

Немає універсальних порад. Немає універсального досвіду, яким можна поділитись. І навіть коли ретельно готуєшся і все плануєш, щось може піти не так. Колись, ще студенткою поїхала з друзями в гори. І хоч мене ретельно проінструктували, я б там пропала, якби хтось не поділився зі мною запасною курткою. Я навіть подумати не могла, що в тих горах може бути ТАК холодно, коли в місті ми у шортах і майках ходимо… А як ви в ті свої Гімалаї їздите?

Перевіряйте прогноз погоди, беріть про всяк випадок теплу куртку і панамку. І гарних вам подорожей. Сезон тільки починається.