За селом Суходіл Рожнятівського району місцеві збудували дерев’яну капличку. Місце, яке для неї обрали, можна назвати «секретним», адже 75 років тому тут діяла повстанська школа УНС «Трембіта», про яку на той час знали лише одиниці. Повстанці залишили на згадку про себе лише одне слово, викарбуване на камені. Нині це місце знайти також непросто, але, потрапивши сюди, кажуть місцеві, можна з полонини півсвіту побачити. «Галицький кореспондент» вирушив на пошуки.

По бездоріжжю і крізь туман

Рожнятівщина – край мальовничий і дуже багатий (насамперед, на нафту). Так, лише на території Спаської сільської ради – понад шістдесят свердловин. Одну з них можна помітити буквально біля центральної дороги – фактично серед сільських хат. Утім, багатства в селах не видно: дороги розбиті настільки, що 20-кілометрову відстань автомобілем доводиться долати понад годину. Де-не-де помітні відремонтовані ділянки – метрів по сто у кількох населених пунктах.

До Суходолу добираємося опівдні. Біля храму саме збираються люди, які хочуть взяти участь в освяченні каплички, збудованої односельцями тиждень тому. Окрім місцевих, приїхали зацікавлені з сусідніх сіл, з Рожнятова і Долини. Люди сідають у шкільний автобус, яким долають половину шляху, далі перебираються на кузов лісовоза. Друга частина мандрівки стає екстремальною: автомобіль до півколеса стрягне в болоті (напередодні саме йшов дощ, який розмив щойно так-сяк прокладену дорогу), кілька разів зупиняється «віддихатися» і рветься вгору далі; у відкритому кузові – кількадесят людей разом зі священиком, довкола – густий туман… До потрібного місця залишилося менше двох кілометрів. Їх вирішили долати пішки. Місцеві йдуть впевнено, навіть ті, хто уже немолодий.

«Я років 20 тому сюди востаннє піднімалася. Але нині твердо вирішила дійти, – каже дорогою одна з жінок. – Після служби в церкві так поспішала, що лише забігла додому перевзутися, навіть не їла. Ця гора – дуже мальовнича. З неї, як на долоні, півсвіту можна роздивитися».

Старше покоління від молоді не відстає. Дорогою впізнають рідні місця, дехто – покинуті родинні обійстя, діляться спогадами, перегукуються. За якимись, відомими лише цим людям ознаками поміж дерев звертають у потрібному напрямку і впевнено йдуть до каплички. Жодного вказівника дорогою немає. Як з’ясувалося пізніше – і жодного туристичного маршруту тут не існує. Ця територія карпатських гір ще зовсім невідома туристам.

 Капличку збудували за один день

На полонині, де в 1943 році кілька місяців тривав повстанський вишкіл, нині горить ватра. Біля неї гріються ті, хто прийшов першим, у капличці моляться люди, які поступово підходять. Троє священиків, серед яких і військовий капелан Іван Креховецький, готуються до освячення. Сама капличка – невелика, зроблена з дерева. Всередині кілька ікон, принесені кимось з місцевих квіти, на стінах – інформація про вишкіл та командирів ОУН-УПА.

«Наші старожили розповідають, що на цій полонині було склом викладено слово «Трембіта», яке виблискувало на сонці і виднілось з довколишніх полонин. Можливо, це зробили повстанці, коли покидали табір. Маю надію, що з часом вдасться відновити і сам табір, який міг би служити чудовим місцем для проведення спортивних навчань для молоді», – каже один із будівничих каплички Олег Шкіль.

89-річний Наум Ільків додає, що, окрім назви табору, на землі з каміння був викладений ще і великий тризуб. Його змусили демонтувати вже за радянської влади: «Тут вівчарі отари випасали, худобу, а москалі, що в 1945-1947 роках на облави ходили, били тих вівчарів і змушували витягати каміння. Мусіли вони брати сокирки та й вирубувати. А то десь до півметра у землі було вкопано, а площа – зо два метри. Залишився лише один камінь на горі».

Про повстанців у горах місцеві знали, але майже до них не ходили. «Там були хлопці з сусідніх областей – з Волині, з Тернопільської області. Всі як один. Ставні такі. Було їх багато, а скільки точно – не знаю. Жили собі окремо, навіть ґаздівство своє мали», – додає дід Наум, якому на той час було 14 років.

Документально підтверджених доказів перебування в цьому місці повстанців майже немає. Відомо, що вишкіл був підстаршинський, бо була вимога, щоб добровольці мали більше, ніж початкову школу. Інформацію місцеві краєзнавці та історики збирають від найстаріших мешканців, складаючи докупи їхні перекази та свідчення. Щороку місцеве населення виходить на гору в свято Покрови, щоб помолитися і вшанувати всіх героїв, які воювали за Україну. Торік саме під час такого сходження і виникла ідея збудувати тут капличку.

«На цьому місці ніхто з наших вояків не загинув, тому це не є місце, де треба їх оплакувати. Але ми маємо шанувати їхню пам’ять і пам’ять тих, хто продовжує боротьбу за Українську державу. Це і ті, хто пройшов концтабори, і виселені, і люди, які загинули в підпіллі, і новітні герої – Небесна сотня та загиблі в українсько-російській війні. Ми маємо молитися за них, а в такому місці, як це – ще і набиратися духу та сили», – каже заступник голови Рожнятівської районної ради Олег Понайда, який допоміг у спорудженні каплички фінансово. Долучилися також підприємці ледь не з усього Рожнятівського району, місцеві майстри, «атовці» та активісти. Саме встановлення каплички зайняло лише один день.

Бій-легенда: вересень 1943 року

Про сотню «Трембіта» історичної інформації справді обмаль. Сотня входила до куреня УНС «Тигри» під командою Степана Фрасуляка «Хмеля». На початку вересня 1943-го вона складалася зі 127 чоловік: сотенного, бунчужного, трьох чот по 36 чоловік, трьох чотових, кухаря, лікаря з двома санітарами, дев’ятьох зв’язкових-розвідників.

«Практично всі юнаки, що проходили тут вишкіл, були уродженцями Тернопільщини і Львівщини, за винятком кількох місцевих розвідників. Були також уродженці Східної України і Кубані. Вишкіл тривав тут з 24 серпня до 1 листопада 1943 року. На розлогій полонині на вершині гори Стовба (1078 метрів) майбутні вояки щодня займались вправами, а проживали в таборі неподалік, який складався з трьох житлових куренів, кухні з невеликим льохом та імпровізованого санітарного пункту. В кінці вересня повстанці прийняли бій з переважаючими німецькими силами, в результаті велика кількість вояків з ворожої сторони загинула», – переповідає історію Олег Шкіль.

Спогад чотового «Чорноморця» про цей бій можна знайти в «Літописі УПА» – виданні документів і наративів з історії Української повстанської армії, які збереглися в архівах, приватних колекціях та підземних повстанських сховищах. У книзі знаходимо зокрема таке: «26 вересня наша розвідка зловила в селі Суходолі німецьких розвідувачів, перебраних за селян і озброєних… Вони зізналися, що їх вислали німці зібрати інформації про нас і про розміщення нашого табору. Німці приготовляли напад на наш табір, але не мали даних, де він і скільки нас. В Долині вже був бойовий і запасний батальйони баварських гірських стрільців «шуцполіції», що мали вирушити проти нас. 26 вересня сотенний «Чорнобривий» зарядив від 9-тої години ввечері гостре поготівля й вислав у чотири напрямки застави по десять вояків… Першими стрілили до німецької стежі наші два козаки з ручної автоматичної зброї. Їм вторували кріси й десятизарядка решти стрільців нашої застави. Німці, відстрілюючись, панічно втікали, правдоподібно лишаючи за собою вбитих і ранених, бо було чути стогін і зойки. Противники послуговувалися тільки слухом, бо зір тут безпомічний. Це все діялось у кущах ліщини, окутаних густим туманом, з правої сторони наших воріт, де кінчався ліс і зачиналася полонина – яких 200 м від нашого табору. Наша стежа теж відійшла приспішеним маршем, хотячи якнайскоріше повідомити сотню про сутичку. За кілька хвилин стежа зустріла чоту «Бродяги», що розстрільною зі зброєю в руках бігла на край лісу. Їхній курінь – найближчий. За хвилю вже були дві інші чоти. Ройовий «Прут», командир стежі, звітував, що німці зайняли вершок гори, місце наших вправ, прийшовши до нас із північної сторони… Не минуло багато часу, як загриміла німецька гірська артилерія, різнокаліброві міномети й навіть легкі гармати. Свист і розриви мін та набоїв котилися клекотом по горах та зворах, відбивалися луною по яскинях та нетрях, потужніли та верталися назад, творячи могутню симфонію канонади. Здавалося, що над нами проносився могутній гураґан, що руйнував і нищив усе по дорозі. Освоївшись з канонадою, обсервував я, як реагують наші стрільці. Вони, принишклі у своїх становищах, звичайно за стовбурами велетенських дерев, спостерігали полонину, де був небачений ворог. Обличчя їхні напружені, але без страху. Німецька канонада взагалі покищо для нас не була шкідлива. Набої й міни летіли понад наші голови, або й на боки, десь дальше в Долину й там розривалися. Лише пару мін розірвалися в нашому передпіллі, у верхів’ях дерев. На землю поблизу нас спадало галуззя дерев і осколки, але якось ніхто з нас не був ранений. Канонада тривала яких 10-15 хвилин. Ще під час канонади «Бродяга» видав наказ: «Без наказу не стріляти! Найперше пустити “шуцманів” на відкрите! Без потреби не зраджувати становищ! Стріляти тільки до виразно баченої цілі, прямо перед себе! Щадити набої! Кулемети – стріляти короткими серіями!» Ройові обійшли свої відтинки, поправляли становища й уточнювали їхнє поле обстрілу. Нарешті канонада почала успокоюватись і на обрії показалася розстрільна німецької «шуцполіції». Спочатку видно лише зелені шоломи, неначе лан капусти. Опісля показалися похилені постаті, що наче на вправах підбігали, падали і знову бігли далі. Коли вже вони були близько нас, вдарили наші рушниці, кулемети й автомати. Між зеленими шоломами відразу кілька вбитих і поранених. Німці знайшлись у дуже невигідному становищі – на полонині, неначе на відкритому полі. Натомість наші становища дуже вигідні, на краю лісу, до того часу не відкриті ворогом, бо стріляли рідко – «тільки до цілі». Після короткої й густої перестрілки поліцисти почали відступати, повзучи по землі й волочучи за собою вбитих і ранених. Дехто з них пробував теж бігти, але таких скоро доганяла повстанська куля. Коли німці зникали за горою, «Бродяга» розіслав зв’язкових перевірити ситуацію. До того часу в нас тільки один ранений і то не від кулі, а від осколка міни, що зачепила верх дерева й розірвалася. Німецька «шуцполіція» мала з десять вбитих і кільканадцять ранених. Між вбитими був їхній командир батальйону, майор, густо на грудях відзначений. Цей наш бій під горою Стовбою можна хіба назвати вправами гострого стріляння до рухомої цілі, якого ми досі не мали. Наші вояки здобули теж велику моральну перемогу, бо наша чота відкинула у відкритому бої німецький батальйон і набрала віри у свою силу».

Вишкіл на горі Стовба тривав до кінця жовтня. А 1 листопада 1943 року повстанці склали присягу на вірність українському народові та вирушили на Яворівщину, а далі – на Волинь, Поділля і Закерзоння. По собі залишили лише камінь посеред полонини з написом: «1943 ТРЕМБІТА».

Тетяна КІНДЮХ