Він любить стріляти. І залюбки вчить цьому ремеслу інших. Франківець Василь Сухар разом із друзями стали одними з перших, хто відкрив на Франківщині спортивно-стрілецький клуб.

До речі, назву обрали дуже цікаву – «Тактичні мультфільми». Аби запам’ятовувалася і не звучала аж надто серйозно.

Зараз Прикарпаття набирає обертів у стрілецькому спорті, кількість спортсменів та клубів у регіоні росте, але так було не завжди. Ще кілька років тому область була дуже інертною у цьому виді спорту.

Василь каже, що практична стрільба – це саме той вид спорту, де починати ніколи не пізно. Причому цим не обов’язково займатися професійно і їздити на змагання – багато людей стріляють, бо це їхнє хобі. Стрільба дає чудову розрядку, з іншого боку – розвиває самоконтроль.

Аби навчитися якісно та безпечно стріляти, треба постійно тренуватися.

Дрібна моторика як один з основних факторів якісної стрільби, здатність маніпулювати дрібними предметами, передавати об’єкти з руки у руку, а також виконувати завдання, що потребують скоординованої роботи очей і рук, – все це потребує систематичної підтримки форми. Цікаво, що на стрільбищі жінки швидше прогресують у навчанні.

«А «щасливі власники» зброї, яка роками стоїть у сейфі і чекає апокаліпсису чи другого пришестя, – це люди, які лише думають, що вміють стріляти», – усміхається Василь.

У клуб приймають не всіх. Тим, у кого сумнівна репутація, – зась. Так само тут не можуть тренуватися люди, яким знання про зброю можуть нашкодити. Йдеться про психологічні моменти. Тренери таких одразу розпізнають. 

Спортсмен каже, що найбільше йому хочеться, аби українська збройова культура розвивалася, власне, для цього і задумали клуб. Він впевнений, що це проєкт, який з видовищного хобі стане повноцінною традицією.

«Стрілецькі дисципліни настільки перспективні, що колись у резюме при працевлаштуванні люди будуть вказувати належність до тих чи інших стрілецьких клубів та рівень матчів, у яких брали участь, як предмет гордості, – усміхається Василь. – Таким чином, демонструючи загальний рівень культури на кшталт володіння мовами, категоріями водійського посвідчення чи дипломами з престижних ВНЗ».

«Ну, і давайте не будемо забувати, що ми живемо в країні, де вже який рік триває війна, – продовжує він. – У будь-який момент мирна обстановка в нашому регіоні може закінчитися. Це нинішні реалії. Навики поводження зі зброєю можуть згодитися у житті або не згодитися, але краще їх мати». 

Василь каже, що до зброї треба ставитися з повагою і пам’ятати, для чого її створили, це важливо. А стереотип, мовляв, людина зі зброєю викликає відчуття небезпеки, є штучно нав’язаний. Злочинці і так знайдуть собі зброю, якщо дуже захочуть.

Біда лише в тому, що в Україні фактично відсутнє законодавство щодо зброї, що дає повно лазівок для корупційних схем, тому нічого не міняти багато кому вигідно. Звідси й однобокі дискусії про начебто небезпеку легалізації короткоствольної зброї. Рівень криміналітету залежить не від кількості зброї в населення, а від рівня добробуту людей.

Статистика проведення матчів як в Україні, так і за кордоном свідчить, що стрілецький спорт – один із найбезпечніших, оскільки безпековим вимогам під час тренувань та змагального процесу приділяють неабияку увагу.

«Зверніть увагу, що стрільці-спортсмени – це надзвичайно позитивні люди. Є тут, звісно, таємна техніка тибетських монахів, – усміхається Василь. – Але якщо хтось надумає почати вчитися стрільбі, про неї обов’язково розкажуть».

Наталя МОСТОВА