29 квітня 1918 року в історії України відкрилася нова сторінка. З політичної арени пішов професор Михайло Грушевський, припинила існування очолювана ним Центральна Рада. Натомість зійшла політична зоря генерала Павла Скоропадського – того дня він став гетьманом України.

Роду Скоропадських судилося відіграти помітну роль в історії України й залишити у ній винятковий слід. Предком Павла Скоропадського був гетьман України Іван Скоропадський,  який урядував з 1708 по 1722 рік. Саме в часі його гетьманства відбувся наступ російського царату на самоврядні права України: у 1709 році  Петро І надіслав до гетьмана свого резидента Ізмайлова, а у квітні 1722 створив Малоросійську колегію, що вершила українськими справами.

Народився Павло Петрович Скоропадський 3 травня 1873 року у             місті Вісбаден (Німеччина). Дитячі роки провів у родинному маєтку у Тростянці, що на Полтавщині. До десятирічного віку він пройшов домашній курс навчання і лише для складання іспитів їздив у Стародубську гімназію. Після передчасної смерті батька вступив до Пажеського корпусу в Санкт-Петербурзі. Цей закритий навчальний заклад, доступний лише для дітей вищих кіл аристократії, давав курс знань не тільки на рівні середньої школи, але й вищого навчального закладу. Навчання військовій справі та наукам поєднувалось із придворною службою. Служив у Кавалергардському лейб-гвардійському полку. Павло Скоропадський виявився не лише вправним офіцером, а й непоганим педагогом: його солдати швидко осягали ази військової грамоти, верхової їзди, володіння різними видами зброї.

11 січня 1897 року він одружився із Олександрою Дурново – донькою генерал-ад’ютанта Петра Дурново й Марії з княжого роду Кочубеїв. Олександра Петрівна стала справжньою опорою та добрим порадником для чоловіка, присвятивши себе вихованню дітей. У подружжя їх було шестеро: Марія (1898), Єлизавета (1899), Петро (1900), Данило (1904), Павло (1915) й Олена (1919).

В часи російсько-японської війни 1904-1905 років Павло за власним бажанням подав рапорт про переведення до одного з діючих з’єднань в Маньчжурії. Саме тут Павло Скоропадський у чині ад’ютанта отримав перше бойове хрещення. За особисту хоробрість був удостоєний золотої Георгіївської зброї та підвищений імператором Миколою ІІ до рангу полковника.

В часи Першої світової війни кавалерійський полк Петра Петровича героїчно бився під час військових походів на території Німеччини та Прибалтики. Відповідно до розпорядження імператора від 27 січня 1917 року, Скоропадський прийняв командування 34-м армійським корпусом Південно-Західного фронту. За час війни він отримав багато нагород, зокрема Орден святого Георгія IV ступеня, який особливо шанувався у військовому середовищі.

23 лютого 1917 року в Петрограді розпочалися масові страйки. Царський уряд було усунуто від влади, а вже 4 березня у Києві було оголошено про створення Української Центральної Ради. Влітку того ж року розгорнулася українізація військових частин, яку П. Скоропадський не підтримував, побоюючись, що вона негативно вплине на особовий склад армії. Однак на вимогу уряду та командування українізував свій корпус і домігся виведення його в тил на переформування. Так 34-й армійський корпус залишився чи не єдиною дисциплінованою і боєздатною частиною, яка стримувала наступ більшовицьких військ на Україну.

Секретаріат військових справ Центральної Ради призначив П. Скоропадського командуючим усіма українськими частинами на Правобережжі. До того ж генерал був наказним отаманом Вільного козацтва, створення якого розпочалося влітку 1917 року.

Безлад, який панував у країні, викликав негативне ставлення до Центральної Ради з боку її союзників – німців та австрійців, котрі сподівалися, що цей уряд забезпечуватиме їх продовольством. Зростало незадоволення і селянських мас. За обставин, що склалися, громадськість почала схилятися до встановлення сильної влади. Німці висунули на цю посаду Павла Скоропадського.

У ніч з 29 на 30 квітня прихильники гетьмана оволоділи приміщеннями, в яких були розташовані генеральні секретарства у військових і внутрішніх справах, а також Державний банк. Скоропадський згадував: «Дізнавшись про взяття Міністерства внутрішніх справ, яке розташовувалося в колишньому будинку генерал-губернатора, я вирішив негайно переїхати туди. Пам’ятаю, переїзд являв собою досить смішне видовище. Я їхав в автівці, маючи ковдру і подушку (мої речі десь загубилися)». «Населення Києва зустріло переворот зовсім спокійно, – свідчив Дмитро Дорошенко, який невдовзі став міністром закордонних справ. – Так само спокійно сприйняла звістку про київські події й уся Україна. Ніхто й не спробував ставати в обороні поваленого уряду».

Вже 30 квітня 1918 р. П. Скоропадський звернувся з листом до Української демократично-хліборобської партії, в якому наголосив: «Коли в такий мент я взяв владу в свої руки, то це для того, щоб збудувати Україну і до кінця днів своїх бути вірним сином дорогої нашої Неньки і всіма силами боронити державні і національні права українського народу. Прошу і наказ даю вам, брати, вірно і щиро служити незалежній Українській Державі нашій…»

Здобувши владу, гетьман Павло Скоропадський скористався нетривалим мирним періодом для зміцнення основ української державності. В період Гетьманату була розбудована дієва регіональна адміністрація. Вона контролювала найбільшу за весь час Української революції територію, а також вела перемовини про входження до складу Української держави Криму та Кубані. Зокрема, Скоропадський заявляв, що «Україна без Криму – як голова без тулуба».

Гетьманська держава здобула широке міжнародне визнання, встановивши дипломатичні зв’язки з Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною, Данією, Персією, Грецією, Норвегією, Швецією, Італією, Швейцарією, Ватиканом, а загалом де-факто із 30-ма державами світу. На жаль, Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неподільної» Росії, не визнала Гетьманську державу.

Зіткнувшись з великими труднощами, що дісталися у спадок від попередньої влади, методи державного управління якої мало чим відрізнялися від більшовицьких, Скоропадський рішуче припинив соціалістичні експерименти Центральної Ради. Найперше була відновлена приватна власність на землю, яка оголошувалася недоторканою, надано свободу приватним підприємствам, торгівлі, промислам. У сфері державного управління було запроваджено європейську систему центральних органів виконавчої влади – міністерств і засновано вітчизняний інститут державної служби, що почав наводити порядок у суспільному житті. За час існування гетьманату було ухвалено близько 500 нових законів. Особливістю юридичної бази Української держави стала розробка програми реформи судової системи, земського самоврядування; також була створена система державних нагород.

Незважаючи на спротив німецького командування, відбувалося створення української армії: переформатовано військові частини, зроблено спробу відновлення українського козацтва – резерву збройних сил. Влітку 1918 року в армії було введено погони та військові звання, затверджено текст урочистої присяги на вірність Гетьману, заборонено політичну діяльність у військах, забезпечено перехід до схеми підготовки офіцерів: кадетський корпус – загальна козацька військова школа – Академія Генерального штабу. У липні 1918 року було створено Сердюцьку дивізію під командуванням полковника Віктора Клименка у кількості 5 тисяч вояків, у серпні того ж року почали формувати Окремий загін січових стрільців.

Почала діяти поліція і загони державної безпеки, функції яких виконувала Державна варта. Вдалі кроки було зроблено у формуванні власної банківської мережі та встановленні української грошової системи (гетьманська гривня була конвертованою валютою і високо цінувалася в Європі). Відновився залізничний рух, для чого були налагоджені занедбані залізниці і мости, відремонтовані локомотиви.

Особливо вражали досягнення Гетьманату в гуманітарній сфері. Історик О. Субтельний зазначив: «За якихось кілька місяців Гетьманщина мала на своєму рахунку такі здобутки у царині культури, про що мріяли багато поколінь інтелігенції». Було засновано Українську національну бібліотеку, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Національний архів, Державний драматичний театр, Молодий театр, Український державний оркестр, школи кобзарів. 27 листопада 1918 р. було створено Українську академію наук, яку очолив видатний вчений Володимир Вернадський. З’явилися державні та приватні видавництва, що друкували українські видання у нечуваній до того кількості примірників, зокрема побачили світ мільйонні наклади україномовних підручників, відкрито багато українських книгарень. Було засновано близько 150 нових україномовних гімназій, зокрема в сільських районах.

11 листопада Німеччина підписала перемир’я в Комп’єні, й Перша світова війна скінчилася. Перемога держав Антанти додала впевненості усім прихильникам відродження «єдиної й неподільної» Росії. Коаліційний уряд у Києві було розпущено. Реакція опозиції була миттєвою – представники Українського Національного Союзу на таємному засіданні обрали п’ятичленну Директорію для керівництва збройним повстанням проти гетьманської влади.

Через політичні розбіжності розколовся кабінет міністрів Гетьмана. Намагаючись розрядити атмосферу, Павло Скоропадський 14 листопада 1918 року підписав Грамоту-маніфест до українського народу, який фактично ліквідовував ідею побудови незалежної України на противагу розбудові Всеросійської федерації, складовою частиною якої повинна була стати Україна. Цим Гетьман відвернув від себе українців і не зміг привернути російські кола. Цього ж дня у Києві повстала Директорія в якості верховного органу УНР для повалення Гетьманату.

Україною прокотилося антигетьманське повстання. Директорію підтримало селянство, згодом – гетьманські війська. 18 листопада збройні формування Директорії вступили у бій з гетьманськими військами під Мотовилівкою поблизу Києва, змусивши їх під вечір відступити. Незабаром гетьман Скоропадський подав у відставку: «Усім, усім по установам України, по військовим частинам. Я, Гетьман всієї України, протягом семи з половиною місяців усі свої сили клав на те, щоби вивести країну з того важкого становища, у котрому вона знаходилася. Бог не дав мені сили впоратися з цим завданням. Нині з огляду на умови, що склалися, керуючись винятково благом України, від влади відмовляюся. Павло Скоропадський, 14 грудня 1918 року, місто Київ».

Після вступу військ Директорії до Києва Скоропадський деякий час перебував у місті, але невдовзі таємно виїхав до Німеччини. Протягом двох років він жив у Швейцарії. Згодом поселився у місті Ванзеє біля Берліна. Був співорганізатором численних філій гетьманських осередків у багатьох країнах світу. Зусиллями П. Скоропадського у 1926 році створено Український науковий інститут при Берлінському університеті.

Протягом 1938-1941 років Скоропадський намагався згуртувати усі українські сили у діаспорі. Він не поділяв надій деяких угруповань емігрантів, що німці відновлять українську державність. На жаль, Павло Скоропадський не встиг у мирний час завершити організаційне та ідеологічне формування «Союзу гетьманців-державників». Наприкінці війни, 16 квітня 1945 року, під час бомбардування станції Платлінґ, що поблизу Мюнхена у Баварії, був смертельно поранений. Помер Павло Скоропадський 26 квітня 1945 року у лікарні монастиря Меттен. Похований у місті Оберсдорфі в родинному склепі Скоропадських. Досі Гетьманат залишається найсуперечливішим періодом, а Павло Скоропадський – однією з найсуперечливіших постатей доби Української революції 1917–1921 років.

 

Андрій СМІЖАК,

начальник відділу Державного архіву

Івано-Франківської області