Пережили судний день у Маріуполі: навіщо літні переселенці у Франківську відкрили хаб

  • Ось уже кілька місяців як в Івано-Франківську з’явився «Хаб «Ба і Ді – Маріуполь» – простір, де літні переселенці з Маріуполя гуртуються, аби вчитися і творити. А ще робити добрі справи. Наприклад, збирають гроші для сиріт чи в’яжуть шкарпетки для воїнів, пише «Галицький кореспондент»

    У хаб приходять раз або двічі на тиждень. Роблять багато різного: рукоділля, гончарство, психологічні тренінги, комп’ютерна грамотність… Найчастіше – рукоділля. Потім готові вироби презентують на різних ярмарках.

    Також їх можна придбати в онлайн-крамничці у фейсбуці або в центрі «ЯМаріуполь», що по вул. Грушевського, 22а. Наразі виручені гроші віддають на допомогу дітям-сиротам з Маріуполя.

    А ще у хабі плачуть, сміються, смакують власноруч спечені пончики, згадують, гніваються, дякують, мріють…

    Місто, яке не люблю

    «Я не можу полюбити Франківськ. Не ображайтесь – то не зі зла, – ділиться пані Надія. – Щоранку, коли прокидаюся, найперше йду до вікна. Звідти видно гори. Вони прекрасні. І Франківськ прекрасний. Але кожного разу я йому говорю те саме: «Доброго ранку, місто, яке я не люблю». Не тому, що місто – погане чи люди – недобрі, ні, просто тому, що надто сильно люблю свій Маріуполь. Закривавлений Маріуполь. Розумієте, про що я?».

    З вікна своєї маріупольської квартири вона бачила море і Площу свободи. У помешкання прилетів снаряд, але не розірвався.

    «У нас кажуть: якщо квартира не горіла, отже ціла і неушкоджена. Все решта – то нічого страшного», – говорить жінка.

    Коли зайшли росіяни, мешканців багатоповерхівки, де жила пані Надія, вигнали до підвалу, а самі оселилися в їхніх квартирах. Щодня вдосвіта окупанти заводили танки у дворі і розстрілювали сусідні будинки. Просто так. Нажахані люди вистрибували з балконів. Біля під’їздів було всіяно трупами.

    «Перед тим, як орки зайшли, вони запустили дрони з мінами на наш кооператив з машинами, – розповідає переселенка. – Всі машини погоріли – люди вже не мали на чому втекти з міста». 

    Кадирівці заливалися алкоголем. Місцеві навмисно приносили їм розведений спирт – щоб ті п’яні падали і не ходили нікого вбивати.

    У багатьох маріупольців не витримувала психіка – вішалися просто на деревах.

    Пані Надія – вчителька історії України. Тому сусіди, які чекали «асвабадітєлєй», її одразу здали.

    «А правда, що у ваших підручниках пишуть, ніби укропи викопали Чорне море?» – перше, що запитав її росіянин. 

    Маріупольці з хабу дуже зляться на колаборантів. Кажуть, коли повернемо Маріуполь, усіх їх треба позбавити громадянства і соціальних виплат, бо зраду не можна пробачати.

    Пили чай і плакали

    «Наш хаб почався з проєкту юридичної грамотності для людей старшого віку, – розповідає організаторка франківка Галина Плотницька. – Я розуміла, що найбільше це треба саме для літніх переселенців: втрата документів, переїзди, проблеми з помешканням, реєстрація в «Дії» – та повно всіляких викликів».

    Жінка звернулася з пропозицією в франківський центр допомоги переселенцям «ЯМаріуполь». Там одразу підтримали ідею, бо «щодня приходили розгублені літні маріупольці – пили чай і плакали».

    Далі Галина Плотницька написала проєкт на створення «Хабу «Ба і Ді – Маріуполь». І виграла.

    Спершу тут багато говорили і згадували. Маріуполь. Море. Війну. Виливали душу. Відпускали минуле і готували місце для нового. Плакали всі.

    «Ми й досі плачемо, але вже менше», – усміхається пані Наталя.  

    «Я плачу майже кожного ранку. Ніяк не звикну, що більше не вдома, – каже пані Лариса. – Прокидаюся уранці – стіни не мої. І все – зразу накриває».

    «А я більше не плачу. Не можу. Сльози не течуть», – додає пані Надія.

    Бракує сонця і моря

    У хабі кажуть, їхні зустрічі багатьох маріупольців витягнули з депресії. «Бо пенсіонеру важче, ніж молодому. Та ще й без свого даху над головою, в чужому місті, все з нуля…».

    59-річна Світлана Харіва вже влаштувалася електриком у місцевому комунальному підприємстві «Електроавтотранс». У Маріуполі все життя віддала цій професії, працювала з високовольтними електромережами.

    Коли зайшли росіяни, саме пані Світлана з колегами до останнього заживляли місто. Фактично під обстрілами.

    «Телефонують і кажуть, що люди в реанімаціях лишилися без світла, – згадує жінка. – Тому мені не було страшно. Мала виконати свою роботу і крапка».  

    На початку березня не стало води і газу. Коли в її квартирі вибило всі вікна, теплий робочий костюм не дав замерзнути. У кожному дворі горіло вогнище – готували їжу. Тинялися зграї голодних псів. Ішли бої.

    «Здавалося, ніби наступив судний день», – каже переселенка.

    Коли вона біля під’їзду розпалювала вогонь, впала бомба. Всі автівки, що поруч, почали вибухати. Пані Світлану підкинуло ударною хвилею і гепнуло на землю.

    Жінку посікло уламками. Зламалася нога. До квартири вона вже поповзла. Сусіди приносили воду. А ще гору знеболювальних таблеток. Нога «горіла», пульсувала і пухнула. Потрібні були антибіотики. А їх не було. Як шину примотала швабру. Мало того, ще й щодня шкандибала в сусідній квартал, аби впіймати зв’язок і сказати дітям, що жива.

    «Ви собі навіть не уявляєте, на що здатен людський організм, коли хочеш вижити, – сумно всміхається переселенка. – Можливо все – тепер я це точно знаю».

    Ногу вона таки врятувала. У Франківську пів року була з гіпсом. Каже, пощастило з травматологом.

    Пані Світлана полюбила Франківськ одразу. Каже, їй тут добре, ніби вдома. Поруч діти, внуки, знайшла нових друзів. Лиш бракує сонця і моря.

    На депресію не має часу. Працює на роботі, ходить у хаб, плете маскувальні сітки. Пише книгу. На основі щоденника, який вела в окупації. Назва уже є –  «Мій Маріуполь».

    Наталя МОСТОВА

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!