Не кожна мама і з власними дітьми може дати собі раду, а що казати про чужих. 38-річна прикарпатка Богдана Василюк останні сім років живе в Ісландії та виховує прийомних дітей. Таких пар тут понад сотня. Аби стати прийомними батьками, треба пройти курси та отримати сертифікат. Батьки мають право відмовитися працювати з певними дітьми. І відмовляються вони не лише від усиновлених чи прийомних, а й від рідних.

Більше про життя Богдани – у статті.

В Ісландію через здоров’я

Богдана Василюк – з Верховини. За фахом – вчителька молодших класів, англійської мови і літератури. Та після отримання диплому за фахом працювати не довелося. Вісім років пропрацювала на франківській автостанції. А після невдалого шлюбу, з малою дитиною на руках, Богдана отримала пропозицію попрацювати у Чехії.

Саме в Празі вона й знайшла свою долю. Її чоловік Арні – ісландець, який приїхав у Чехію допомагати друзям налагоджувати бізнес. 

Захар, син Богдани від першого шлюбу, ріс, час було давати в школу, тож постало питання: в якій країні? Вирішили переїхати до Ісландії, оскільки у хлопця ювенільний ревматоїдний артрит. А в Ісландії працює хороший європейський ювенільний ревматолог. 

«Ми спершу вагалися, – ділиться Богдана, – тому що для мене Ісландія – це холодна країна, і ми не хотіли везти туди дитину. Проте нам пояснили, що в Ісландії є багато термальних джерел, клімат сухіший, менша вологість. Так, холодніше, але не так сиро. Тож у серпні 2018 року ми переїхали». 

У вересні син пішов до школи і вже за три місяці почав говорити ісландською. Богдана влаштувалася працювати в дитячий садок. Говорила англійською мовою і вчила ісландську. 

«Через рік я вже вільно говорила ісландською, – пригадує Богдана. – Обклеїла тоді всю хату картинками. Коли малий зі школи приходив, то книжки і домашню з ним читала, радіо і телебачення слухала». 

Богдана підтвердила диплом, здала іспит на громадянство і продовжувала працювати в дитсадку. 

Аж потім почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Ісландія – маленька країна, тут живе майже 400 тисяч людей, із них на початок вторгнення було всього 250 українців. Серед яких лише 10 знали ісландську мову. Так, знання Богдани кількох мов дуже згодилося.

«Мене почали кликати перекладати, – розповідає жінка, – було складно, бо я не знала різних термінів, зокрема, медичних. Але не мала вибору – мусила вчити». 

Через війну стала перекладачем

Матір Богдани стала в Ісландії одною з перших українських біженкок у 2022 році. Пізніше почали приїжджати інші українці. Будинок Богдани в той час перетворився на склад, люди звозили одяг, постільну білизну, техніку тощо. Згодом для обміну інформації жінка зробила групу у вайбері. Хто чим може поділитися – пишуть туди і вже обходяться без неї.

Також Богдана пройшла курси в «Червоному хресті». Саме там вона проводить зустрічі українців двічі на рік. Востаннє збиралися на Різдво, колядували, їли смаколики, спілкувалися. А недавно прикарпатка взялася втілювати нову ідею – безкоштовні курси ісландської для українців. Вчить українців вчителька, а Богдана перекладає. 

Та це ми зачепили лише частину її життя. Найцікавіше – попереду. Адже останні кілька років вони з чоловіком беруть додому дітей з сімей, які опинилися в складних ситуаціях і мають потребу в опіці. Буває, що працюють прийомними батьками кілька місяців, а трапляється, що й кілька років. 

Хлопчик кликав мамою

«Все  зав’язалося з того, що ми почали брати додому хлопчика із сестричкою, – пригадує прийомна мати. – Тато – одинак, йому було важко з дітьми, а мама – соціально неблагополучна, втратила право на опіку. Так сталося, що дітьми ніхто не займався. А я у садочку змогла знайти підхід до брата і сестрички, тож вони мене полюбили».

Одного разу Богдана з чоловіком зустріли у супермаркеті батька з цими дітьми. Хлопчик кликав її «мамою», просився до неї та відмовлявся з татом повертатися додому. Підійшов батько. З’ясувалося, що він знає не лише Богдану, як виховательку із садка, а й її чоловіка, як колегу з колишньої роботи. Розговорилися. Батько сам запропонував брати на вихідні його дітей. Мовляв, малі цілими днями лише про неї й говорять. Тож Богдана з чоловіком згодилися, але лише на вихідні. Батько-одинак таким чином зміг би відпочити, прибрати, підготуватися до наступного тижня, а ці два дні про дітей подбають прийомні батьки.

На офіційному рівні це виглядає так: батьки звертаються до соціальних служб, які передають його справу в органи опіки, а там чоловіку підбирають прийомних батьків, відповідно до місця розташування, культурних та вікових пріоритетів.

«Їхній батько тоді мав складну ситуацію, був у розпачі, – ділиться Богдана. – Натомість зараз у нього життя налагодилося. Одружився з хорошою жінкою – медсестрою, поступив вчитися в університет. Навіть запросив нас на весілля». 

Батьки хочуть відпочити

В Ісландії притулків для дітей немає. Є лише будинок перетримки в Рейк’явіку. Там діти перебувають у виняткових ситуаціях тиждень чи місяць, поки не знайдуть дитині сім’ю. А Богдана живе у невеличкому місті Сельфоссі.

Будь-хто в Ісландії має право оформити заявку і отримати допомогу від служби опіки. Як одинаки, так і сімейні пари. Причини можуть бути різні: хвороба, навчання або їм просто тяжко. Служба вирішує що робити, можуть забрати дитину на місяць, щоб батьки відпочили, чи оплатити психолога. Все це індивідуально. Але буває таке, що в батьків дітей забирають насильно. Зокрема, якщо є скарги від сусідів, зі школи, від друзів тощо.  

«Наприклад, у школі бачать, що дитина невиспана, запізнюється, приходить немита, з брудними нігтями чи в нечистому одязі – це вже сигнал, – продовжує Богдана. – Також можуть принести їжу з пліснявою на перекус або прийти без перекусу. Органи опіки намагаються розібратися, поговорити. Проте там, де є насильство фізичне чи моральне, то дітей забирають одразу».

Є чотири види ліцензій: підтримка сім’ї для захисту дітей, терміновий дозвіл на виховання – від 1 до 14 днів, короткострокове прийомне виховання від 15 до 365 днів та довгострокова ліцензія на прийомну сім’ю, яка дається на понад 365 днів.

Хтось потрапляє до Богдани з Арні на 1-2 місяці, а хтось – на кілька років, все залежить від ситуації.

Правила, які працюють

Правила у сім’ї Богдани прості та робочі. Тримати свою кімнату треба у чистоті. Їсти там дозволяють лише фрукти і перекус. Заходити в чужу кімнату без стуку та дозволу не можна. Дивитися телевізор після 22.00 – ще одна заборона. Якщо всі слухаються, то на вихідні отримують бонус – кіно, зоопарк, на ковзани, боулінг тощо.

Вчать їх тут, як увімкнути пральну чи сушильну машину. Як поскладати туди власний одяг, не забути вивернути все з кишень тощо. Якщо не слухаються, то Богдана повторює вдруге і втретє. 

«Наше правило: не слухаєтесь мене – не слухаю я вас, – розповідає прийомна мама. – Наприклад, хлопчики збиралися у басейн і все порозкидали. Я попросила прибрати, а вони пішли гратися. Потім вони захотіли грати у PlayStation, а я відмовила. Тож вони прибрали усе за 5 хвилин». 

Снідають та вечеряють всі разом за столом. Проблеми обговорюють після вечері. Щотижня роблять сімейні збори. Поїли, прибрали, а тоді обговорюють маленькі обов’язки.

Є тут і покарання. Усі стосуються обмеження часу в телефоні, телевізорі чи PlayStation. Втім діти їх так добре розуміють та визнають, що самі собі вигадують покарання – 5 днів без PlayStation чи тиждень без телевізора, наприклад. Богдана може лише зменшувати цей термін. Дотримується  їх  і рідний син Богдани. 

Разом із цим батьки пояснюють дітям, чому це сталося: «От я кажу: ти порушив правила, бо дивився футбол до 5-ї ранку, тепер ти до школи йдеш невиспаний, а вчителі мені зроблять зауваження, що ти спав на уроках. Це тобі йде не на користь, тому, якщо хочеш, щоб у майбутньому твої батьки приїхали, а міграційна служба дала на це дозвіл, то маєш дотримуватися правил».

Власна дитина на першому місці

Ісландія лояльна до біженців. Тож їх тут немало. Приїжджають з різних країн: Сирії, Афганістану, Венесуели тощо. Одні – через війну, інші – в пошуках кращого життя.

Коли діти приїжджають з інших країн, то починають вчити ісландську мову як в школі, так і вдома. Звісно, спершу складно, але згодом в усіх усе вдається.

Був випадок у Богдани, коли привезли хлопчика, від якого тхнуло канабісом. Тож Богдана відмовилася брати хлопця під опіку. З дітьми, які мають проблеми із наркотиками, їхня сім’я не працює. Бо виховують власного сина і не хочуть, щоб він бачив погані приклади.

Працювати зі складними дітьми непросто. Часом вони зловживають алкоголем, наркотиками, ведуть статеве життя або мають певні неврологічні захворювання чи синдроми. Тож прийомні батьки мають право порадитися між собою і вирішити, чи продовжують вони контракт із службою опіки чи ні. У разі відмови дитина потрапляє в іншу сім’ю.

Коли Богдана йде у відпустку, то мусить попередити орган опіки і сказати, з ким лишаються діти. Якось вони з сином їхали до України, то чоловік із своєю матір’ю лишався з дітьми. А недавно з сином та чоловіком літали у Париж, то залишали своїх матерів, які дітям їсти готували та в школу возили. 

«Ми – сім’я, – каже Богдана, – нам треба триматися разом, мати особистий час, наша дитина – на першому місці. І всі інші діти знають, що ми приділяємо їм всім однаково часу, але Захар – наш син, і тому він має більше уваги». 

Рідна горе-мати

Найскладнішим став випадок з дівчинкою, яку забрали від мами, що зловживала алкоголем. В день народження дитини запросили маму, а вона прийшла з порожніми руками, навіть не поцілувала доньку, натомість принесла алкоголь. В будинку Богдани алкоголь ніхто не вживає, тож ніхто не пив. А горе-мама, не дочекавшись, коли всім роздадуть торт, почала їсти.

Боляче було дивитися, коли мама розвернулася до дитини спиною, почала розказувати про свої проблеми. У дівчинки навернулися сльози на очі. Богдана з чоловіком теж ледь не плакали. Врешті мама пішла геть, не прощаючись ні з ким. Навіть із донькою. Проте дівчинка все одно любила і тягнулася до мами. 

Був з нею й інший випадок. Коли домовилися, що дитина маму провідає. У запланований час прийомні батьки привезли дівчинку під квартиру. Та стояла, стукала. Повернулася заплакана. Дитина пояснила: чула, що вібрує телефон у квартирі, проте ніхто не відчинив. Викликали поліцію. Рятувальники відкрили двері і застали жінку п’яною і ще й з якимось чоловіком.

Навіть попри ці історії дитина все одно хотіла до мами. Але мамі її так і не повернули. Знайшли батька, який розійшовся з жінкою, коли дівчинка була ще немовлям. Він жив у США. Приїхав. Поки вирішував проблеми із документами, у рідної мами дівчинки сталося передозування. Вона померла. Врешті батько забрав дитину з собою у США.

Завжди до дитини звикають

Прийомні батьки змінюють життя дітей. Бо вони приходять одні, а йдуть з дому уже інші. Богдана згадує хлопчика, якого вдома так гнобили, що доводилося вчити довіряти собі, заступатися за себе. Пояснювали дитині, що вона – красива, розумна, а не чудовисько чи гидке каченя, і прищі – це те, що лікується.

Була дівчинка, яку вчили митися, пояснювали, як часто це треба робити. Все вчать, наче рідних.  А діти згодом цвітуть, показують хороші успіхи у школі чи коледжі.

Був випадок, що дитина вилила у закладі на Богдану склянку молока. Хлопчик аж почав трястися з переляку, натомість прийомна мама попросила передати серветки, щоб витертися. Дитину продовжило трусити. 

«З тобою все добре?» – перепитала Богдана. «Ти мене сварити не будеш?» – здивувався хлопчик. Проте вона відповіла, що дитина зробила це ненавмисно і за таке не сварять.  

Богдана з Арні прив’язуються до дітей. Тож, коли настає час прощатися, вони не приховують, що це тяжко зробити. Проте пара зв’язана конфіденційністю, вони не мають право першими до дітей ані усміхатися, ані заговорити. Лише, якщо діти самі звертаються, то їм можна відповісти.  

«Важко стримати себе і не заговорити, – зізнається Богдана, – але наразі всі діти, які у нас були, йшли на контакт. В нас гарні стосунки залишаються потім. Якщо поруч живуть, то заходять на чай чи каву, а ті, хто живуть далі, то лише пишуть. Усі надсилають вітання на Новий рік і Різдво, малюнки малюють, або просто повідомляють про гарну оцінку в школі».

Завжди до дитини звикають. А коли їдуть на відпочинок, то пам’ятають, що треба діткам сувеніри купити. Згодом від них отримують цукерочку з написом «Я тебе люблю». 

 

Тетяна Соболик