Я люблю радіодиктанти національної єдності. Люблю спостерігати, як вони змінювалися з часом: формат, зміст. Люблю нашу університетську підготовку до них. Люблю, коли за наші парти сідають студенти, викладачі, відомі люди. Люблю, коли ми всі ось так разом пишемо.

Цікаво потім спостерігати і за баталіями щодо (не)такого тексту і щодо (не)такого читання. Різні роки – різні дискусії, але як правило, до наступного диктанту забувається, що там було не так чи так. І все починається знову. Хоча хтось вивчить нові слова, хтось зверне увагу на розділові знаки, яких досі не помічав. Вже добре. Бо диктант єдності це і про власне диктант, а не лишень про шоу.

Цьогорічний диктант – не виняток. Хіба що голосніше заговорили про те, що диктант таки мав би читати вчитель. Про це говорять не рік і не два. Хоча після такого тотального і всюдисутнього хейту хто би з вчителів погодився його читати? Не знаю… Але якщо вчителі важливі, як нас затято переконують, то чому ні?

Диктант для мене – це про атмосферу, яка панує у нас в авдиторії, про зустрічі з тими, з ким зустрічаєшся раз на рік саме тут. Про те, що от була ніч перед диктантом без тривог, що не було обстрілів, що ми не переходили у сховище посеред писання. І це добре. А сам диктант чи те, як його диктували… Так… Важливо… Але важливіше, що маю можливість писати (чи не писати) у рідних стінах.   

Проте мова не про цьогорічний диктант, а про те, що було перед ним. Нам показали, хто де та як писатиме диктант, а потім було невеличке відео про проєкт «Недописані», який береже пам’ять про тих літераторів, які загинули за 11 років російсько-української війни. Хтось звернув увагу на слова, які говорила поетеса Олена Герасим’юк? Хтось запам’ятав ім’я бодай одного письменника, який не напише вже ніколи жодного рядка тому, що його вбила росія? Саме відео про письменників Нового розстріляного відродження тривало буквально кілька хвилиночок. Так мало про важливе і так багато несуттєвого післядиктантного… А людей слова, що загинули під час війни, майже 300… Але ж наші недописані речення виявилися для нас важливішими за їхні недописані тексти чи книги, на яких вже ніколи не буде їхніх автографів. Хтось замислився у цю хвилину про те, що могло би бути ще написано ними? Це точно було би щось крутіше за всі диктанти світу, але вже не буде.

Сам диктант був про те, що треба жити. Але після відео про митців, убитих росією, після отієї післядиктантної істерії мені подумалося, що наше жити тепер – це пам’ятати. Пам’ятати тих, кого так швидко, немов поспіхом, показали на екранах і побігли далі, тих, чиє вартісне і важливе слово заглушили наші гучні обговорення того, що є менш важливим. Чи зайшов хтось із нас до книгарні після і придбав книгу автора, який загинув у цій війні? Чи є взагалі на поличках наших домашніх бібліотек твори письменників, які до нас говоритимуть тепер тільки зі сторінок своїх книг?

Як на мене, більшого обговорення вартували саме ось ці кілька хвилин перед диктантом. Бо інакше – нащо це все?

Наші дискусії тривають… Проєкт «Недописані» поповнюється новими іменами… На жаль…

Ми якось мали би вже навчитися у часі війни розмежовувати головне і другорядне. І це не тільки по диктант чи слово з двома апострофами… Ще вчимося…