Олександра Павлівна Дауніс (Реміцька) народилася 15 вересня 1936 року в с. Волосів Надвірнянського району. Сім’я складалася з батьків і п’яти сестер, найстаршій з яких було 15, а наймолодшій – рік. Ще був брат, засуджений на 10 років за допомогу УПА. За те сім’ю і вислали в листопаді 1945-го. Тут залишилася лише заміжня сестра Олександри, яка вийшла за хлопця, що відслужив у Червоній армії.

Сім’ю спровадили в смт. Ланчин, а звідти – в Коломийський пересильний табір, де вона пробула тиждень. У цей час голова району спочатку забрав у них корову, а потім вартові вкрали м’ясо зарізаної свині і все, що мало вартість.

У Коломиї жили в бараці, спали на підлозі покотом. Потім їх посадили в товарні вагони і з листопада по січень, харчуючи лише водою і хлібом, везли в Комі АРСР. У дорозі всі померзли. Діти тих, хто не мав теплих речей, вмирали, і їх викидали прямо в сніг. Завелися страшні воші.

Зрештою родина опинилася в бараку в с. Айкіно, де з 1937 року було три табори на 450 місць загалом. Сім’я голодувала, їли навіть кишки із забитих на бойні коней. Тут Олександра з сестрою перехворіли на тиф. «Я була два дні без пам’яті, думали, що помру, але вижила і тепер все життя хворію», – згадувала вона пізніше.

Її тато з мамою працювали на сплаві, довбали лід, а старша сестра влаштувалася нянею в дитсадок. Пізніше вони перебралися жити в будиночок.

Через голодування 7 листопада 1947 р. Олександра з двома сестрами (Наталею, 1930 р.н. і Параскою, 1932 р.н.) втекли. Під час перевірки тато видав за своїх інших дітей, а сестри цілий місяць добиралися додому у Волосів. Вони не мали документів, у дорозі голодували, у Львові просили милостиню, траплялося, солдати підгодували їх хлібом з ікрою.

Вдома жили у найстаршої сестри. Але навесні прийшло повідомлення про втечу, і Олександру із старшою сестрою помістили в КПЗ (ізолятор тимчасового тримання) в Ланчині. Там їм доводилося слухати непристойні пісні яструбків, зліплені сестрою з хліба шахи наглядач повикидав. В ізоляторі були місяць. Середуща ж сестра жила в тітки, то її не забрали.

Сестрин чоловік-фронтовик дав гарантію, що Наталю відішлють своїм коштом на заслання, а Олександру відправили в дитячий будинок у Коломию. Наталя повернулася на Північ, а Олександру чоловік сестри через хабар удочерив, і вона жила до 1954 р. з бабусею. А після її смерті поїхала до батьків і вступила у медучилище у Сиктивкарі.

Батьки після реабілітації з двома дочками повернулися додому, а наша героїня вийшла заміж за литовця, родина якого була заслана за допомогу «Лісовим братам» і жила на Півночі до 1968 року. Там пані Олександра народила двох синів, працювала медсестрою, завідувачкою дитячих ясел, а після закінчення бухгалтерських курсів – бухгалтером.

Фото Олександри (з праці Марії Вацеби “Словом правди свідчу”)

В Івано-Франківську жінка придбала житло, але її не хотіли брати на роботу. Та якось влаштувалася в ДТСААФ бухгалтером, а чоловік працював на меблевій фабриці. У 1972, 1984, 1986 роках вона перенесла складні операції, а з 1985-го є інвалідом ІІ групи.

Пані Олександрі деколи сняться страшні сни, в яких вона бачить вагони, де все промерзало досередини і була страшна параша.

Сергій АДАМОВИЧ

 

*«Галицький кореспондент» спільно з ГО «Поступовий гурт франківців» продовжує проект «Нереабілітована пам’ять» – на основі архівних документів розповідає історії прикарпатців, які, виборюючи незалежність України, стали жертвами радянського терору і мають право на належну шану від держави.