Якихось 110 років тому, коли в Каратах ще не було збудовано туристичних баз та гірськолижних курортів, першопрохідці лижного спорту діставалися до Ворохти потягом і впродовж короткого світлового дня здійснювали виснажливу мандрівку, щоб наприкінці її відчути насолоду від двокілометрового спуску гірськими схилами до Яблуниці.

На початку ХХ століття лижний спорт і туризм у Карпатах були ще нероздільними. Сміливців, які вирушали підкорювати засніжені вершини, гонорово називали спортовцями, але їхні виправи в гори були радше екстремальною розвагою, а не змаганнями. Лижний сезон у Ворохті, яка після прокладання залізниці «Станіславів – Вороненка» почала приваблювати любителів як літнього, так і зимового відпочинку, починався вже у листопаді, коли гори вкривав перший сніг.

У 1910 році, як писала тогочасна газета Kurjer Stanislawowski, снігопади трохи припізнилися, тому перша тогорічна поїздка відбулася лише в неділю, 27 листопада.

«Хоча до календарної зими ще далеко, але зазвичай святий Марцін (11 листопада) прибуває на білому коні. Тим часом тут лише кілька днів тому з’явився перший сніг і разом з ним і перші заморозки», – зауважили станиславівські газетярі.

Треба зазначити, що одними з перших, хто втрамбовував лижню в околицях Говерли, були австрійські вояки, які проводили тут свої навчання. Ще взимку 1905 року якийсь капітан Кютнер організував вишкіл для 15-ти лижних підрозділів із різних полків 11-го армійського корпусу Австро-Угорщини (його ще називали “Русинський корпус”, оскільки більшість воїнів були вихідцями з Галичини та Буковини, – авт.). Під час виправи на лижах вояки піднялися на вершину Говерли і спустилися з неї донизу.

“На підйом на вершину було витрачено 6 годин, а для спуску – 1 година 20 хвилин”, – відзначила газета Kurjer Stanislawowski.

Виправи в гори тогочасні лижники намагалися здійснити упродовж світлового дня, оскільки у той час тут не існувало “зелених садиб” для відпочинку, лиш де-не-де були облаштовані “схрониська”, щоб сховатися від негоди і трохи погрітися, а про розкішні бази з усіма зручностями на кшталт “Буковелю” тоді ніхто й не мріяв. Зрештою, ці походи дуже відрізнялися від розміреного катання на вирівняних та посипаних сніговими гарматами сучасних гірськолижних трасах.

“Наші спортсмени Вествалевич, Кошиковський, Велунський, Хизяк та Пастернак взяли участь у мандрівці до Ворохти. Виїзд зі Станиславова відбувся о 6-ій годині ранку з прибуттям до Ворохти о 8:30.  Переправившись через досить небезпечний пішохідний місток на Пруті, мандрівники стали на лижі і поїхали до полонини Великої Середньої (1008 м), звідки, кілька разів спустившись, вирушили далі через пагорби лісовою дорогою до полонини Микулінки (1000 м), а потім – до Яблуниці (1004 м), щоб насолодитися двокілометровим спуском до села”, – описувала цю виправу газета Kurjer Stanislawowski.

Відпочивали та вечеряли мандрівники вже у сутінках. О 8-ій годині вечора того ж дня, також потягом, вони повернулися до Станиславова.

“Температура під час поїздки була +12 градусів за Цельсієм, товщина снігу – від 25 до 75 см, хороший, хоч і не рівномірний – то пухкий, то твердий. У туристів не було пригод, якщо не враховувати видовище вовків, що блукали вдалині, яке стало значним урізноманітненням подорожі”, – зазначили газетярі.

Зберігся в анналах історії опис ще однієї мандрівки, яку через два місяці, у січні 1911 року, здійснили семеро лижників, серед яких були вищезгадані Хизяк та Пастернак. Цього разу маршрут починався із Вороненки, куди потягом зі Станиславова їхалося три години. Його довжина складала 18 кілометрів і проходила через гору Верх-Дебри (1216 м), полонину Григорівку (1378 м) до хребта Кукул (1542 м). Тут був півгодинний перепочинок у туристичному притулку, після чого похід продовжувався до гори Кичери (1248 м). Спуск був у Ворохті о п’ятій годині вечора, щоб встигнути на вечірній потяг до Станиславова.

“Спуск з Кукула на Кичеру та до Ворохти був дуже складним і небезпечним, різкі повороти з крутим схилом, повалені дерева, що лежали на вузькій доріжці, ускладнювали рух лижників, тому лише кваліфіковані спортсмени змогли пройти цей маршрут”, – підкреслювала газета Kurjer Stanislawowski.

Богдан СКАВРОН