110 років тому, коли в місті у межиріччі Бистриць ще не було жодних маршруток з їхніми хамовитими водіями, Станиславовом (тепер – Івано-Франківськ) їздили фіакри. Їх було досить багато, вони люто конкурували між собою, боролися за вигідні місця для посадок пасажирів з місцевою владою, плювали на встановлені тарифи – одним словом, поводилися приблизно так, як таксисти в буремних дев’яностих.

І, ніби ковток чистої води, пізньої осені 1910 року в Станиславові трапився випадок, який став причиною для зворушливого листа в редакцію тогочасної місцевої газети Kurjer Stanislawowski. Це була історія про чесного візника, який правив однокінним фіакром №3, що мав стоянку біля залізничного вокзалу. Посадивши у сани пасажирку, яка приїхала до Станиславова потягом зі Львова, він відвіз її за вказаною адресою, але вранці був змушений навідатися до неї знову.

“Втомлена, вона не помітила, що залишила в санях свою песцеву муфту. Уявіть її захват, коли наступного дня хлопець увійшов до її помешкання і запитав: «Це я привіз пані із залізниці?” і  у відповідь на ствердну відповідь віддав їй нарукавники, сказавши: “Сьогодні вранці дама сіла в мої сани, і, помітивши муфту в сіні під козлами, взяла її і вже засунула в неї руки. Побачивши це, я сказав їй: це не ваше, а тієї пані, яку я привіз вчора ввечері із залізниці, тож я забрав і привіз”, – описувала цю неймовірну подію газета, розсипаючи похвали перед візником фіакра №3, який не тільки чужого не візьме, але ще й іншим не дасть привласнити знайдене в його санях чи бричці.

“Побільше б нам таких фіакрів”, – писали тодішні газетярі. 

Таке захоплення публіки ґречним вчинком візника краще зрозуміти, якщо брати до уваги всі ті нарікання щодо роботи станиславівських фіакрів, за якими, як писали в тій же газеті, слід встановити контроль не тільки з боку мерії, але й поліції.

 “Ці органи постійно стежать за належним виконанням правил, проте можна почути обґрунтовані скарги на нечистоту транспортних засобів та візків, погану упряж, слабких коней, недостатню чистоту одягу кучера, неналежне та грубе поводження з пасажирами, надмірну платню, що не відповідає чинному тарифу, та недостатню кількість бричок щосуботи та під час єврейських свят”, – зауважив Kurjer Stanislawowski.

В одному з фейлетонів, у якому порівнювалися віденські та станиславівські фіакри (звичайно, не на користь останніх), автор описав, як потерпають пасажири від надмірної конкуренції місцевих візників.

“Нещодавно я віз на залізницю свою дружину, яка взяла коробку з капелюхами в руки, і в мене було по одному куферу в кожній руці і по одній валізці під пахвами. Покоївка йшла за нами, допомагаючи знести решту пакунків. Стоянка фіакрів саме навпроти мого помешкання, і хоч я не замовляв жодного, тільки-но ми дійшли до воріт, як нас побачили і взяли в облогу, наче зграя вовків.

На мить мені здалося, що я перебуваю в Центральній Африці і що на мене напали людоїди. Але вони кинулись до пакетів. Я навіть не помітив, як моя дружина, бігаючи за капелюшками, опинилася в бричці, а візник одразу погнав коня і помчав на залізницю.

Я оглядався навколо пакунків і бачив, як візники в трьох фіакрах показують мені мої клунки і  кричать: «Пане добродію, будь ласка, сідайте, бо я їду до залізниці”, “Добродій запізниться, це даремна втрата часу”. Мені нічого не залишалося, як сісти у бричку, пообіцявши кучерові чайові, щоб він забрав решту пакунків з фіакрів і нарешті поїхав вслід за моєю дружиною до залізниці. Відтоді я ніколи не сідаю на станції фіакрів, а завжди – десь збоку”, – описував ситуацію бідолашний пасажир.

Причиною таких інцидентів була занадто велика кількість фіакрів, як для невеликого міста. За даними газети Kurjer Stanislawowski, у 1901 році в місті було 69 однокінних фіакрів та 22 парних екіпажі. До 1909 року їх кількість ще збільшилася – однокінних  фіакрів стало 82, пасажирів обслуговували також 7 бричок і ті самі 22 парні екіпажі.

Щоб зменшити таке транспортне навантаження, міська влада та Станиславівське староство на початку ХХ століття намагалися впорядкувати місця стоянок для фіакрів. У відповідь на утиски влади візники навіть оголошували страйк.

“Через розпорядження муніципалітету про призначення кількох нових станцій для фіакрів вони страйкували: жоден фіакр не виїхав до міста чи до поїздів. Страйк тривав до 12 години дня, після чого муніципалітет частково скасував цей наказ, і фіакри залишилися на своїх колишніх місцях. Добре поінформовані особи стверджують, що на низькі заробітки фіакрів впливає не так кількість станцій, як надмірна кількість самих фіакрів, не потрібна для такого міста, як Станиславів, яка ще й збільшується з кожним днем”, – повідомляли газетярі у 1901 році.

Зрештою у 1902 році у Станиславові було визначено такі місця для стоянок фіакрів:

вулиця Нова біля парку Гізели (на Вічевому майдані, де кільканадцять років тому збиралися велорикші);

вулиця Костюшка на північній стороні готелю “Європейський” (тепер вулиця Сотника Мартинця, між пасажем Гартенбергів та корпусом медуніверситету);

вулиця Собеського навпроти кав’ярні “Габсбург” (вулиця Січових Стрільців, біля пошти);

вулиця Гославського поруч із парком Гізели (тепер – вулиця Вітовського);

вулиця Бельведерська біля виходу на площу Франца Йосифа (на перетині сучасних Бельведерської та Галицької вулиць).

Також міська влада намагалася регулювати тарифи, зобов’язуючи візників повідомляти про розцінки (вони становили від 30 до 60 центів, приблизно 60-120 гривень за нинішніми мірками, – авт.), прибивши відповідну дощечку на козлах над своїм сидінням. Однак на ці тарифи мало хто зважав. 

“З причини конкуренції тарифні ціни є хиткими і змінюються від більшого чи меншого попиту. У католицькі свята, в суботу та у єврейські свята ціни на фіакри часто досягають вищих тарифів, навпаки, у разі слабшого попиту та більшої пропозиції до залізничного вокзалу, ви можете їхати бричкою навіть за 10 центів”, – зауважила тогочасна газета.

Богдан СКАВРОН