Мало кому з сучасників, окрім вузького кола мистецтвознавців, відомо про існування фабрики фаянсу і порцеляни у Пацикові (сучасна назва с. Підлісся Тисменицького району), вироби якої у першій половині ХХ ст. мали велику популярність та були відомі у цілій Європі. Ми з вами зітремо порох забуття з цієї сторінки нашої історії та помандруємо у світ фаянсових виробів, розкриємо особливості технологічного процесу та виробничої діяльності фабрики фаянсу і порцеляни у Пацикові.

У світовій мистецькій практиці завжди цінувалися фаянсові вироби. Вони були чудовою прикрасою для домашнього інтер’єру. Їх виробництво потребувало відповідних технологій та матеріалів. Місце побудови для фабрики було вибрано невипадково. Біля села Пациків, неподалік від річки Бистриці Солотвинської знаходилося родовище глини, придатної для виготовлення фаянсових виробів.

У спогадах В. Гірняка та Р. Шкавритка, вміщених у 2-му томі «Альманаху Станиславівської землі», сказано, що фабрика була побудована німецькими підприємцями у 1880 році. Польська дослідниця Беата Кост пише, що фабрику побудували 1908 року. Нами ж виявлено архівний документ, в якому вказано, що фабрика була зведена у 1912 році. Тоді вона називалася Перша Галицька фабрика мистецького фаянсу та теракоти в Пацикові біля Станиславова, а у міжвоєнний період – Польська фабрика фаянсу «Пациків» біля Станиславова.

Належала фабрика польському поміщику Олександру Левицькому (11.07.1877 – 11.12.1935), великому землевласнику та підприємцю. У його власності  перебувало 3500 моргів орної землі та лісів у Пацикові, Загвізді, Старому Лисці, пансіонат відпочинку в Олесьові (сучасна територія військового полігону в Старому Лисці), підприємство з видобування мінеральної води «Dewajtis» у Пацикові, нерухомість у Львові, де він і мешкав.

У Першу світову війну Олександр Левицький служив в австро-угорській армії, війну закінчив у званні капітана артилерії. Під час українсько-польської війни 1918-1919 рр. за Східну Галичину був командиром 4-го артилерійського полку, в період польсько-більшовицької війни 1920 р. був командиром 205-го добровільного артилерійського полку, з яким брав участь в обороні Львова, за що був підвищений у званні до підполковника артилерії. Перебував у резерві 5-го полку польової артилерії гарнізону Львова.

У міжвоєнний період Олександр Левицький був членом Торгово-Промислової палати та районної ради Безпартійного блоку співпраці з урядом у Львові. У Станиславові був головою повітового Окружного сільськогосподарського товариства та головою кооперативної комісії при тимчасовому повітовому управлінні. Після його смерті фабрику фаянсу і порцеляни в Пацикові успадкував його син Олександр Юрій Левицький. На честь Олександра Левицького старшого у Пацикові в другій половині 1936 р. був встановлений кам’яний пам’ятний хрест на землі, подарованій ним для місцевої філії польського «Товариства народних шкіл».

Якість виготовленої продукції та її конкурентоспроможність на ринку безпосередньо залежать від виробничих потужностей підприємства. Технічне оснащення фабрики фаянсу і порцеляни було досить добрим. У часи Першої світової війни фабрика в Пацикові була зруйнована, але одразу після війни її відбудували.

Розташовувалося підприємство неподалік дороги Загвіздя-Пациків, що було зручним для транспортного сполучення. Фабрика складалася з кількох будівель, які утворювали єдиний виробничий комплекс. Фабричні приміщення були просторими, цегляними, покриті шифером та ґонтою. У деяких з них дерев’яні балки замінили на вогнестійкі з міркувань безпеки. Двоповерхові будівлі мали зовнішні сходи та пожежні драбини поблизу вікон. На подвір’ї фабрики був колодязь, в якому було достатньо води для гасіння можливої пожежі. Співвідношення поверхні підлоги до поверхні освітлення становило в будівлях 4,5:1.

У першому будинку розміром 16,2 на 11,5 м розміщувався випалювальний відділ. На першому поверсі було дві печі для випалювання теракоту та фаянсу системи «Schulce». Вимурувані вони були з шамотової цегли, обмащені всередині вогнестійкою глиною, об’ємом 20 куб. м. Кожна піч мала димохід висотою 12,4 м. На другому поверсі розташовувалася майстерня з випалювання посуду і фігур.

У другій будівлі розміщувався сушильний відділ та майстерня емалі. На першому поверсі третього будинку була майстерня з малювання та ретушування фаянсу, склад готових виробів, а на другому – хімічна лабораторія, майстерня з малювання та ретушування теракоту, канцелярія. У підвалі був встановлений дизельний двигун.

У четвертій будівлі розташовувався художній відділ, де були токарня посуду, сушильня, модельна майстерня. У підвалі була очисна майстерня глини та майстерня з виготовлення емалі. Ще одна випалювальна функціонувала у п’ятій будівлі, де було чотири печі і чотири горни, розміром 2,5 на 2,5 м, висотою 3,25 м, об’ємом 2 куб. м. На другому поверсі розміщувалась сушарня виробів перед випалюванням. Поблизу огорожі були господарські будинки для зберігання палива, матеріалів, з яких виготовляли фаянс і порцеляну, гараж, відділ сортування та пакування.

У малювальній майстерні використовували очищувач повітря – ексгаустер, який працював від дизельного двигуна «Dejmlev» потужністю три кінські сили. Саме розпилення фарби відбувалося при спеціальних бляшаних столиках, у скляних будках.

У токарні було шість токарських верстатів, які працювали від дизельного двигуна «Diesel» потужністю 12 кінських сил. Також верстати були з’єднані трансмісією з водним двигуном, який працював у разі несправності дизельного.

Мала фабрика і власну електрику, яку виробляв двигун «Brown-Boberi». У 1928 р. був побудований новий збірник для води та проведена каналізація, стоки з якої скидалися до річки Бистриці Солотвинської.

Для вироблення маси використовували пациківську глину з додаванням до неї крейди та піску. Її особливостями було те, що глина легко оформлювалась, після висушування не тріскала і не утворювала пор, зберігала гладку поверхню. До того ж, вона була придатна для малювання й досконало приймала відповідні фарби.

Для підвищення якості виробів до глини додавали каолін, який привозили з Німеччини. Хімікалії для вироблення емалі та фарби також привозили з-за кордону. Розмішану глину з хімічним плинним розчином очищували й мололи на рідку білу масу. З приготованої маси точили, виливали, формували фігури за допомогою гіпсових форм, які самостійно виготовляли з алебастрового гіпсу.

Після цього виточені, вилиті, сформовані фігури випалювали перший раз. Згодом їх малювали за допомогою тисненого повітря розпилювачем – аерографом або художнім розписом. Помальовані предмети покривали емаллю і наново випалювали. Для випалювання використовували дерево та вугілля. Випалювання за допомогою високоякісного вугілля-коксу відбувалося при температурі від 150 до 250 градусів.

Основними виробами були фаянсові гротескові фігури висотою до 20 см, що зображали постаті жінок, звірів, птахів, рослин. Багато виготовляли жіночих фігур у кринолінових рожевих платтях з парасолькою в руці. Окрім статуеток, виготовляли також вази, жардіньєри (столики для вазонів), чорнильниці, попільнички, корпуси для годинників, настільні лампи з майоліки і фаянсу.

На рік фабрика виробляла до 50 000 одиниць продукції. Спочатку вироби продавали по всій Австро-Угорській імперії та Німеччині, а в міжвоєнний період здебільшого експортували до країн Західної Європи. Фірмовий магазин фабрики був розміщений у Львові, на Маріацькій площі, у будинку №5 (сучасна пл. Адама Міцкевича). Був також і свій торговий павільйон на «Східних торгах» – найбільшому виставковому заході Галичини того часу.

Для потреб працівників на території фабрики була кухня та їдальня, два житлові будинки, один з яких був розташований неподалік підприємства. У 1921 р. на фабриці працювало 50 робітників, а могло працювати 200. У час найбільшого розквіту там працювало 350 робітників. У 1925 р. більшість некваліфікованих українських робітників були замінені польськими.

У 1932 р. внаслідок фінансових труднощів фабрика була закрита, але згодом знову відновила свою діяльність. Управителем фабрики у міжвоєнний період був єврей (Тух) Туховський, який перейшов з юдаїзму до християнської конфесії. Одружений він був з українкою Ольгою Ковальською, донькою ветеринарного лікаря, який працював на міській бойні Станиславова.

У 1944 р. фабрика фаянсу і порцеляни у Пацикові була націоналізована, на її території розмістили кахельний цех Станіславського цегельного заводу. До наших днів не збереглися старі виробничі приміщення фабрики, на середину 1990-х років була вціліла лише одна стіна від якоїсь майстерні.

Серед мистців, які працювали на фабриці, першим був скульптор Станіслав Чапка, який водночас був і першим її управителем з 1912 до 1924 р. (з перервою на період Першої світової війни). Навчався він у Львові та Відні, сам проектував фігури статуеток. Мистецтвознавці вважають Чапку найкращим автором фабрики, а період його управління – піком її мистецького рівня.

Серед інших відомих скульпторів у Пацикові працювали: Антоні Попєль, Люна Дрекслер, Тадеуш Блотницький, Владислав Грубельський, Владислав Адам’як. Саме Дрекслер є авторкою візитівок фабрики фаянсу і порцеляни – «Дами в капелюшках»  та «Жінки в чорних панчохах».

На фабриці серед висококваліфікованих працівників були і мешканці Пацикова. В «артистичному відділі», як тоді казали, працював з 1920 по 1932 р. Йосиф Когутяк, знаними майстрами були Павло Середюк, Юрій Желюк, Петро Катрич, Дмитро Кіндрацький, Олександр Дичаківський.

Статуетки фабрики фаянсу і порцеляни з Пацикова мали велику популярність у тогочасному суспільстві. Їх було модно дарувати, особливо серед заможних людей. Відомий у Галичині театральний актор і куплетист Ярослав Давидович, який виступав в українському театрі ім. Тобілевича та польському театрі ім. Монюшки у Станиславові, склав жартівливу пісню про статуетки з Пацикова для кабаре. Її виконували акторки Ленська та Смеричинська, перевдягнуті у статуетку фабрики фаянсу та порцеляни: «Бо я є статуетка фаянсова, Пациків – то мій рідний дім. Білявка синьоока, чорноброва. Рум’яна, хоч не п’ю, не їм».

Роман ЧОРНЕНЬКИЙ, Петро ГАВРИЛИШИН