Страшно старіти: як у Коломиї опікуються самотніми людьми

  • Старенькі, самотні, кволі і з дуже складними долями. Таких підтримують у рамках проєкту «Домашня опіка», який курує коломийський «Карітас». Багатьом із цих людей потрібно не так допомогти по господарці, купити продуктів чи приготувати їжу, як просто потеревенити, аби їх вкотре вислухали і сказали, що все буде добре.

    Дякують, але не завжди

    Зараз під опікою проєкту 60 людей. До кожного раз на тиждень приходить соцпрацівник: допомагає зробити хатні справи, купити продукти і ліки, приготувати їжу і навіть посапати город – кому що треба. Якщо людина у важкому фізичному стані, її відвідують частіше.

    Заступниця керівника проєкту Світлана Ласійчук вже давно відчула в собі поклик помагати людям. Але завжди щось відволікало: повно своїх клопотів, бракувало часу, можливості… Аж поки випадково не потрапила до «Карітасу». Волонтерство стало роботою.

    Щоправда, жінка десь місяць ніяк не могла звикнути до болючих людських історій, іноді так переймалася, що ночами не могла заснути, мордувала себе питаннями, чому так трапляється у житті деяких людей і вони те все мають винести. А потім зрозуміла: своїми переживаннями біді не зарадить, тому єдине, що може вдіяти – добре виконувати свою роботу.

    «Коли бачу їхні радісні очі, чую слова вдячності, то розумію, що я на своєму місці, – каже пані Світлана. – Хоча люди бувають різні. Декому постійно все недогода. До прикладу, щомісяця розвозимо нашим підопічним продуктові набори, які отримуємо з Києва з благодійного фонду. Здебільшого дякують, але не завжди. Іноді дорікають, що в пакеті могло би бути більше продуктів. Або: «Нащо мені тієї гречки?»

    Соцпрацівниця Галина Шургалюк розповідає, що за день їй необхідно обійти 7-8 людей. І так тричі на тиждень. Кожного треба вислухати. Більшість стареньких хочуть не так допомоги по господарці, як простого людського спілкування. Потеревенити про те, про се. Люди здебільшого жаліються на життя, на болячки, кажуть, що вже чекають смерті. Пані Галина мусить жартувати і бодай якось розряджати атмосферу: «Ви що, намилилися вмирати? Навіть не думайте. Хочете мене без роботи лишити?» Уже обоє регочуть.

    «Знову лишаюся сама»

    Цього разу треба відвідати трьох жінок. Перша – 64-річна Анна Миколаївна. Живе біля Коломиї, у Мишині. Сама. Коло лісу. До найближчої хати майже кілометр.

    Торік помер її єдиний син. Був гумористом, працював у коломийському театрі. Повертався з футболу і дорогою помер – знайшли у лісі. Інфаркт. Анна Миколаївна досі сильно побивається, щодня плаче.

    Йти треба через ліс. Стежку до обійстя замело. Орієнтуємося за собачими слідами. Ближче до хати дорога почищена – Анна Миколаївна, певно, з останніх сил це зробила, дуже любить, коли хтось приходить у гості.

    Вже чекає на порозі, плаче. «Вибачайте, сльози самі котяться, – витирає очі жінка. – Відколи втратила сина, так самотньо на душі. Хоч вовком вий. Добре, що хоч з «Карітасу» провідують. А більше ніхто. Колись тут жило багато людей – вся наша сім’я. У ті часи я любила цю місцину. Поле, ліс… Найкрасивіше навесні». 

    У кімнаті на столі величезний портрет сина, поруч ще дві його фотографії. Коло пічки ушивається рудий пухнастий кіт. Рижик трохи рятує господиню від щоденного суму. Колись на подвір’ї жив і пес. 20 років. А потім помер. Анна Миколаївна дуже важко це пережила, потім хворіла – більше не хоче собак.

    Жінка наливає чаю в горнятка, пригощає шоколадкою. «Я взагалі повар за покликанням, – усміхається вона. – Найліпше завжди вдавався плов. Але тепер ні до чого немає охоти».

    Колись пані Анна хотіла стати медсестрою, але для вступу не вистачило одного бала. В школі вчилася на відмінно, була впевнена, що сама здасть іспити. Заборонила батькам нести гроші. Далі працювала в їдальні, потім на заводі. І аж до пенсії. Грошей з пенсії ледве вистачає, щоб вижити. Багато йде на ліки. Дуже мучить гіпертонія, ноги болять.

    Найгірше взимку – майже весь час у хаті. Читає книги і слухає радіо. Відколи син помер, телевізор не дивиться, бо телебачення нагадує про нього. Восени було трохи веселіше – з’являлася купа роботи. Коло хати аж 17 дубів росте – постійно треба листя загрібати. Про те, щоб позрізати ті дуби, навіть мови не може бути. Анна Миколаївна каже, що то праця її батька, дубам уже по 60 років.

    Коли нема снігу, щонеділі жінка йде до церкви. Дві години пішки. Так само довго треба добиратися на цвинтар до могили сина. Ще донедавна ходила туди через день. Влітку навіть бувало, що ночувала там на лавці.

    Тепер найбільше журиться, за що має зробити синові пам’ятник. «Недавно була в Коломиї, зайшла у траурний салон запитати, скільки коштують пам’ятники, – розповідає пані Анна. – Звідти вийшла майже з серцевим нападом. Страшні ціни». 

    Жінка дуже не хоче відпускати гостей, ніяк не може наговоритися. «Плачу, що ви вже йдете, а я знову лишаюся сама», – не стримує сліз пані Анна. Махала рукою, аж поки не зайшли у ліс.  

    Лиш любується

  • Ще одна підопічна живе в Коломиї. Колишня вчителька, 79-річна Христина Романівна теж втратила свою дитину. Донька ще молодою згоріла від раку.

    Показує її фото і починає плакати. «Вже купа років минуло, але як тільки мова заходить за доньку, сльози самі течуть рікою, – говорить жінка. – До сьогодні пам’ятаю, як вона вже була хвора і благала: «Мамочко, лиш не дай мене в гріб».

    Пані Христина 35 років працювала у школі, викладала біологію і хімію. Вона взагалі з династії інтелігентів. Тато був директором школи, мама – завідувачка початкових класів, сестра і брат – теж учителі. І донька вчителювала.

    Багато років Христина Романівна мешкає сама. Недавно в хаті з’явився кіт Мурчик. Рудий з білими плямами. Нахаба добрячий, але дуже люблений. «Якби не він, я би пропала, – сміється пані Христина. – Бавлю його, як можу. Всі смачні шматочки – йому. Най тішиться».

    З дому майже не виходить. Не може. Кілька років тому впала на ожеледиці, зламала стегнові кістки. Ледве зібрала гроші на операцію. Та ще й пощастило знижу отримати. Медики таки врятували жінку від інвалідного візка, але оклигувала пів року.

    Ходити досі дуже важко. Прибирати просить соцпрацівника. Зварити їсти ще сама годна, але не все – лише зупу, кашу, макарони, картоплю посмажити. Кожен день мусить бути свіже, щойно зварене – так ще мама навчила. Добре, що сусідка хороша, помагає, коли треба. Часто приносить щось смачненьке. Влітку в саду нападало багато яблук – разом наробили повидла.

    А ще пані Христина має клаптик городу коло будинку. Геть маленький. Для ожини, порічок, малини. Каже, не може без тих кущиків. Але вже два роки, як не годна обробляти свій город. Лиш любується.

    «Що буде з моєю дівчинкою?»

    Інша підопічна, 77-літня Галина Михайлівна, вже майже 30 років мріє просто виспатися. Відколи внучка отримала важку інвалідність. Ще маленькою Люду дуже лупцювала мама, одного разу так сильно гепнула головою об стіну, що в мозку почалися незворотні зміни. Два місяці дитина лежала в реанімації. Вижила, але стала іншою. Після того мама віддала її до притулку для дітей з інвалідністю.

    Бабуся про все дізналася, коли було надто пізно. Одразу забрала малу до себе. І так досі живуть удвох. Син пані Галини, батько Людмили, давно помер. Мама десь є, але після скоєного їй не раді в домі.

    «Я вже геть сили не маю, – каже жінка. – Люда спить, як мишка: тільки заплющила очі – і вже встає. Кричить, штурхає мене. Її часто судомить. Цілу ніч такі гастролі».

    Дівчина огрядна, сама не пересувається, на візок треба покласти, нагодувати, помити. Все на бабусині руки. Не кожен соцпрацівник годен з тим усім впоратися. Аби вивезти її надвір погуляти, треба просити сусідів. Як нема кому помогти, бабця з внучкою просто сидять на балконі.

    Галина Михайлівна й сама ледве тримається: пережила кілька операцій, нога дуже хвора. Зате має бойову вдачу. Не раз організовувала збір грошей для реабілітації внучки, волонтери допомогли з візком.

    «Щоразу Бог мене ставить на ноги лише заради неї, – каже пані Галина. – Я часто думаю: якщо мене не стане, що буде з моєю дівчинкою?» 

    Все одно самі

    «Знаєте, є повно різних історій, після яких стає страшно старіти, – каже пані Світлана. – Навіть якщо поруч дорослі діти. Багато наших підопічних мають дітей, але все одно самі і нещасні. Хтось відмовився від батьків, інші назавжди поїхали за кордон, дехто спився та ще й боргів навішав на маму чи тата».  

    А ще Світлана Ласійчук помітила, що життєрадісні старенькі значно рідше хворіють. Вони ніби світяться зсередини. Згадує 85-річну жінку, котра щоранку робить зарядку, доглядає за собою. Виглядає чудово, сама робить всю хатню роботу. Майже не хворіє. Часто каже, що вік не має заважати насолоджуватися життям.

    Наталя МОСТОВА

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!