Токсична благодійність: чого ви про неї не знали

  • Кожного разу, коли сайти-сміттярки постять чергову сенсацію про те, як якась блогерка-мільйонниця їздила на закупи в Емірати або святкувала день народження, в коментарях з’являються люди, які пишуть щось на зразок: «Та краще б вона за ті гроші…» і далі перелік всього, що за «ті гроші» можна було б зробити. Віддати «хлопчикам» (мене одну пересмикує, коли воїнів-героїв називають хлопчиками?) на фронт, вилікувати 100500 хворих діток, нагодувати мільйон безпритульних котиків чи побудувати сиротинець.

    У більшості випадків це кажуть люди, які від благодійності далекі, самі нею ніколи не займаються, грошей нікому не жертвують. Максимум – репостять у соцмережах усі підряд заклики допомогти комусь, переважно неперевірені.

    Чому з такою упевненістю я про це кажу? Та бо люди, які справді знають, що таке благодійність, такого не пишуть і не говорять. Їм відомо з досвіду, що це – не працює.

    І йдеться не про шахраїв та зловживання. Це окрема дуже широка тема. Мова піде саме про токсичність.

    Отож, одна з головних ознак токсичної благодійності – це коли людям прямо вказують, що вони повинні зробити зі своїми грошима. Часто це стається несвідомо, ба навіть з благими намірами і без агресії, на противагу прикладу з блогерами. На перший погляд, адекватне «відмовся від однієї чашки кави/ пачки сигарет/ дорогої покупки/ подорожі» на користь благодійності викликає спротив і неприйняття. Людина може витрачати свої гроші так, як вважає за потрібне. В тому числі – на благодійність. Людину можуть попросити про допомогу. Закликати допомогти. Але аж ніяк не викликати почуття провини за те, що от ти сидиш, каву дудлиш, а там десь дітки помирають. Так, дітки помирають. Але не тому, що хтось п’є каву. А тому, що це життя. І смерть завжди поруч з ним…

    Дуже часто публікації про благодійні збори супроводжуються фотографіями страждань і болю. Особливо (з мого досвіду) цим зловживають зоозахисники. Публікують фото скалічених або мертвих тварин, закривавлені та спотворені тіла, відкриті рани. Чого вони цим добиваються? Хіба того, що більшості потенційних жертводавців хочеться якнайшвидше закрити цю сторінку і більше ніколи туди не повертатися.

    Ще гірше, коли публікують фото важкохворих людей, особливо – дітей та літніх, без їхньої на те згоди. Часто оголеними, зі шрамами чи іншими слідами лікування. В сльозах, з гримасами болю… Ніколи не забуду, як мені прислали фото літнього чоловіка, який отримав важкі опіки нижньої частини тіла. Фото було крупним планом. Було дуже добре видно оголені геніталії. І обличчя теж. На щастя, цей чоловік ніколи не дізнається, яке його фото родичі хотіли використати для збору допомоги.

    Не робіть так. Ці фото принижують людську гідність! Не робіть так! Ніколи не робіть! Не важливо, чи ви волонтер-початківець, чи родич цієї людини. Такі зображення не викликають співчуття і бажання допомагати. Вони викликають лише огиду і бажання більше ніколи нічого такого не бачити.

  • Якщо від заклику до благодійності у вас виникає почуття вини та власного безсилля, це – токсичний заклик. Осадом від нього є відчуття, що ви робите недостатньо, зневіра в собі і знецінення вашого внеску. Зазвичай це відвертає від будь-яких спроб допомагати в майбутньому. Але ж «чинити благо» – це відчувати радість і свою причетність до великої спільноти, це пишатися собою і своїм вчинком та мати щире бажання повторювати його знову і знову.

    Пожертвував гроші на притулок для тварин? Та краще б ти онкохворим діткам пожертвував! Підтримав мистецький проєкт? Та краще б ти дав на дитячий майданчик у притулку. Профінансував наукове дослідження? Та краще б ти… Так-так. Люди завжди знають краще, кому зараз потрібніше і куди та хто мав би скеровувати благодійну допомогу. Мабуть, так вже ми влаштовані: ремонтують вулицю – не ту вулицю; закуповують обладнання – не туди закуповують, краще б отуди; виділили землю під притулок для тварин – краще б на дитячий садочок тощо.

    Та що вже там: купила додому акваріум – та краще б ти люстру купила! Агов, людоньки! Люстра не робить мене щасливішою. Когось робить, а мене – ні. Мене радують рибки. Когось – нові кросівки. А когось – благодійна пожертва. І це зовсім не означає, що все це не можна поєднати.

    Правильний шлях – не соромити, принижувати і цькувати. А пояснювати, пропагувати, популяризувати. Показувати власним прикладом. Ні, благодійність не обов’язково має бути тихою і скромною. Звісно, якщо благодійник хоче залишитись неназваним, це його право. Але про благодійність можна і треба говорити за кожної нагоди. Щоб вона ставала модною і сучасною, затребуваною й актуальною, способом самоствердження і додатковою самореалізацією.

    Щоб благодійник почувався героєм і причетним до дива, а не оце ось ваше: «Як тобі не соромно! Їси піцу, коли хтось – помирає».

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!