Здавалося би, чим віддаленіше село, тим менше в нього перспективи. Але це не про Копачинці. У селі поблизу Дністровського каньйону вирує життя.

Раніше тут вирощували равликів, а охочі з усієї України з’їжджалися пограти у петанк, поєднуючи спорт з активним відпочинком на мальовничих берегах Дністра. Сільська молодь вміє дбати про екологію, прокладати туристичні маршрути, на Різдво організувати вертеп, а також активно пропагувати різні види спорту.

Та особливо в Копачинцях шанували й шанують вишивку. Та що казати, ще донедавна тут кожна домівка була схожа на музей. Рушники, скатертини, серветки, занавіски на вікна, подушки – на вишивку була справжня мода, як говорять місцеві газдині.

З однією з них – Ганною Струк – поспілкувався «Галицький кореспондент». Жінка з трепетом і з нотами ностальгії розповіла про справжнє мистецтво одягання нареченої й оригінальні весільні традиції та повідала непросту життєву історію своїх батьків.        

У часи Другої світової війни неподалік Копачинців пролягав фронт. Чимало хатів були знищені, в тому числі й понівечили домівку бабусі Ганни Струк Василини Фищак. Сім’ї евакуйовували на поля, і люди як могли давали собі раду. Чоловік Іван Фищак загинув на війні, тому його родині виживати було нелегко. У післявоєнний час, щоб прогодувати дітей, бабуся Василина ходила на Тернопільщину міняти овочі на кусок хліба чи солі. Лободу мололи в ступках, і з тої муки пекли паляниці.

Через війну була знищена хата й батька Ганни Струк Василя Димашка – недалеко його домівки впала бомба. Також вбило корову, а вона як не як рятувала сім’ю від голоду. Самому ж батькові Василеві ранило ногу. Щоб батькам було легше, його до себе взяла старша сестра, яка на той час уже була одружена. Відтак на Уралі промайнули його роки військової служби, після чого вирушив на Донбас у пошуках заробітку. Важко працював у шахті. А коли в сусідньому селі Кунисівцях відкрили цегельний завод, Василь Димашок 16 років пропрацював кочегаром. Можливо, саме ця важка праця й була причиною втрати ноги через гангрену.

У 1957 році батьки Василь і Марія побралися. Весілля було взимку, адже колись саме на «місниці» (м’ясниці, масниця), як у селі називають період весіль, робили забаву. Усе було дуже скромно – в одній хаті й столи накривали, й музики грали.

Одяг наречених заслуговує на окрему увагу. Його оригінальність можна помітити на весільному фото батьків Ганни Струк. Вишиванка молодої називається капанки. У таких сорочках, які мають бути довгі, повністю вишиті рукави. Відтак одягали фоту, з-під якої мав виглядати низ сорочки, а спереду – запаску й окрайку. Зверху по сорочці вбирали кептар – кабат. Шию замотували білою бавовняною тканиною – перкаль, на яку зверху одягали різні намиста й пацьорки. На кабат чіпляли кольорові стрічки, які мали свій порядок. По центру червона, яка означала, що наречена ще дівчина. Відтак зелена, синя, жовта тощо. По цих стрічках чіпляли силянку, яку пришивали до стрічок. На голові мало бути чільце, а заді – заплітали коси, які кріпили затичками й прикрашали миртом. Потім до кіс чіпляли кольорові стрічки.

Вигляд молодого цікавим був не менше. Наречена до весілля вишивала йому сорочку (ця традиція зберігається і донині) й дарувала букет. А він своєю чергою дарував «рантух» – білу тканину, якою в церкві покривали молоду. Верхній одяг називався футерко, на голові – козацька шапка-баранка. В руці обов’язково мав бути лук, на який прив’язували давню канадську хустку, а на хустку маленьку хустинку. Що цікаво, на цій хустинці на чотирьох кінцях гладдю були вишиті букети квітів, а по краях – ніжна мереживка.

У Копачинцях була цікава весільна традиція – Сміїне, яка відбувалася на третій день забав. Уранці молодий з дружбами й старостами йшли до молодої додому й забирали її до себе. Дорогою з молодою виробляли всілякі збитки. До прикладу, везли на тачках. А вдома перевіряли, чи вміє корову доїти, хату замітати. Після обіду гості молодої з музиками приходили до молодого додому розбирати наречену. Коли приходили, їм потрібно спершу було знайти молодих – така традиція. Поки шукали, гості переодягалися на наречених, таким чином розвеселяючи присутніх. Забава тривала до вечора.

Ганна Струк розповідає, що мама Марія дуже любила вишивати. Вона одна в селі вміла «рішити» сорочку. Тому її й називали – рішена (гофрована).

«Пам’ятаю, як взимку до мами сходилися коліжанки, і всі дружньо сідали до вишиття, при цьому співаючи пісень. Це був веселий час. У селі наскільки любили вишивку, що нею прикрашали не лише домівку, але й палатку на весілля, де робили забаву», – згадує пані Ганна.

Навіть на храмове свято, яке в Копачинцях 7 липня, молодь на святкові дійства збирається винятково у вишиванках. Це у них свого роду дрескод.

Копачинецька вишиванка – різнобарвна. На сорочці можна зустріти як квіткові орнаменти, так і геометричні фігури. Місцеві майстрині часто фантазували, цим самим роблячи вишиванку оригінальною, неподібною одна на одну. Вишивали і гладдю, й низинкою, хрестиком і навіть болгарським хрестиком.

«Я бережу наші сімейні реліквії: це й сорочки бабусі Василини, мамине весільне вбрання, запаски та жіночі прикраси. Я не можу це продати чи просто викинути. В них живе наше родинне минуле», – з гордістю наголошує Ганна Струк.

         Юлія МАРЦІНІВ

Перший матеріал із циклу “Вишивка і доля” читайте тут: Вишивка і доля: на Покутті окрему увагу приділяли прикрасам

Другий матеріал: Вишивка і доля: чому не стало родини Бащуків

Третій матеріал: Вишивка і доля: такої вуставки не було в жодному селі

Шостий матеріал: Вишивка і доля: запис на шафі як останнє повідомлення

Сьомий матеріал: Вишивка і доля: у Тишківцях наречена одягала гофровану сукню з позолоченим низом

Восьмий матеріал: Вишивка і доля: одна із сімейних реліквій – бабусина вишиванка, якій близько 100 років

Дев’ятий матеріал: Пророчі слова циганки і дорога на Сибір