Історичний мотиватор, пропагандист української історії, політолог за освітою, яку отримав у Римі, та ведучий подкасту «Комік + історик» Євген Мурза вже четвертий рік проводить у Сумах екскурсії. Він веде блог та нагадує людям, чому важливо розуміти, хто вони. Втім, разом із цим, каже, що важливо мати візію, куди рухатиметься Україна далі.

«Галицький кореспондент» недавно побував на його екскурсії. Крім того, ми поговорили про Суми, життя під час війни та чому історію треба лишити історикам.

Євгене, розкажіть, хто зараз приходить на ваші екскурсії і які у вас є теми?

Здебільшого приходять місцеві. Є люди, які були на усіх екскурсіях, а потім приходили за другим колом, ще й когось із собою приводили. Також це військові з родинами та туристи, які приїжджають в місто, бо дивляться наш подкаст на ютубі «Комік + історик», тому не бояться відвідати Суми.

У мене є шість екскурсій на дві теми: про події та про архітектуру. Почну з подій. Перша – про слобідський шлях, козацьку історію, життя міста у ХVІІ-XVІІІ століттях, де що знаходилося і що залишилося. Друга – німецька окупація 1941-1943 років з акцентом на національно-українське життя, діяльність ОУН. Важливо, щоб люди розуміли, що життя тоді було націоналістичне. І сюди б я додав екскурсію на Петропавлівському кладовищі.

І також три екскурсії про архітектуру. Перша – акцент візуальний, тут я розповідаю про дух старих вулиць. Заводжу людей у «Причал Одіссея» – це приватний музей, саме там ми знімаємо частину наших подкастів. Наступна – це середмістя, тут театр, купецька архітектура, як розвивався центр і як він деградував. І остання – радянська архітектура.

Що вами рухало, коли ви почали готувати свою першу екскурсію?

Я прожив у Римі 12 років, повернувся сюди у 2020 році, коли був карантин, і в 2021-му почав робити екскурсії. Основна мета – регіональна слобідська ідентичність, а через неї – українська. Бо якщо людина вагається, хто він – українець, рускій чи марсіянин, то це проблема. В Україні проблема в тому, що ми живемо по областях, які створені Радянським Союзом. Проте це просто карта. У цих межах немає ані історичних регіонів, ані історичних назв.

Насправді Волинська область мала б включати в себе і Рівненську, і ще трохи Тернопільської. Окремо є Буковина, Наддніпрянщина, Донеччина, Сіверщина, Надазов’я, історична Полтавщина, Поділля. Вони мають свій фольклор, свою кухню, вишиванки тощо.

А хтось каже, що Україна єдина і вона однакова, але ж є різниця між Львовом, який формується як середньовічне місто, ближче до Європи, і Донецьком, який весь час був промисловим містом і виріс як дикий захід. Ці міста не можна порівнювати, хоч це все – Україна. Суми теж мають свою ідентичність, вони починаються в ХVІІ столітті, коли були слобідські полки, полковники виживали між гетьманською булавою і царським орлом. Тому в них була політика подвійна: і туди, і сюди, вони намагалися використати царя для своїх привілеїв.

Спершу були екскурсії чи ваш блог?

Спершу був інстаграм та телеграм – «Сумиґард». У назві я хотів використати літеру «ґ», тому що її забороняли колись, а це наша, українська ідентичність у писемності, це як Воскресенський собор в архітектурі, як борщ у кулінарії. Так, у нас є дві наші букви «ґ» та «ї», але «ґ» – найбільш цінна.

Перший корінь – це «Суми» – резиденція наша, бо тут я працюю, а «ґард» – теж має свій контекст. Перший – скандинавськими мовами нашу країну колись називали «Ґардаріка», що означало «земля міст», а також «ґард» – це найзахідніша паланка Війська Запорізького Низового, яка була на Бузі.

Отже, я зробив спершу канал, знімав Суми й архітектуру, робив акцент на красивому місті, а люди почали питати: коли екскурсії? В мене досвід екскурсій є, я в Римі їх проводив, але вагався, чи буде кому їх проводити. Втім аудиторія знайшлася.

Тож, 25 червня 2021 року я провів свою першу екскурсію «Слобідський шлях – козацька історія міста». Це складна і важлива тема, бо це наше коріння. Проблема була в тому, що я довго думав, як пояснити людям життя у ХVІІ-ХVІІІ століттях, якщо візуально майже нічого не збереглося. Але я її продумав і тричі провів. Вперше екскурсія тривала 4 години, тому потім я її скоротив. Після того, я взяв другу тему, і далі вже були інші.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, ви не думали виїжджати?

Ні, навпаки. Коли почалася війна у 2014 році, то мені було 19 і я все пропустив, тому що був за кордоном. А тут навпаки, я стояв на балконі, дивився на бої, які мені було видно й думав: як добре, що я вдома, зі своїм народом та друзями. Думаю, якби так сталося, що мене б застала війна не вдома, то я б все одно повернувся і щось робив.

Після початку повномасштабної війни була пауза?

Звичайно. 11 квітня 2022 року росіяни покинули нашу область і через кілька днів я поїхав подивитися на деокуповані місця. Раніше приїжджав і бачив там хрущовку, площу, а тут виходиш на вокзалі, а там рови, техніка, лапті, банки зі щами та прострочені сухпаї. Це все на фоні спаленого будинку. Усе, що я читав колись у книгах, тепер я зміг побачити.

А першу екскурсію після паузи провів вкінці квітня.

От ви щойно нам проводили екскурсію, кілька разів лунала повітряна тривога, чи впливає вона на екскурсії?

Якщо ми будемо прислуховуватися до тривоги, то ми нічого не зробимо. Є такий анекдот, хоч це не анекдот, а реальність: «Скільки на добу триває повітряна тривога у Сумські області? – Добу». Банально, ми б навіть не зробили Алею пам’яті загиблим воїнам, якби чекали відбою. Якщо на це зважати, то треба скластися, приїхати до вас у Франківськ, щоб ви дихати не мали чим.

Проте залежить, кому я її проводжу. Якщо це діти, то місце проведення має бути біля укриття. І все одно це на відповідальності батьків та вчителів.

На психічно-емоційний стан людей впливає не так сповіщення про тривогу, як інформація. Якщо страх підкріпити терором, то гірше. Було, що записалося 20 людей на екскурсію, міський голова почав попереджати, що будуть ракети літати 9 травня, то 15 осіб відписалося, а для п’яти я вже й сам не хотів проводити, тож відмінив. Але нічого не літало. Коли щось прилітає, то ніхто не попереджає, бо росіяни не працюють за оголошенням.

У минулому році, коли почалася Курська операція, то в нас було по 30-40 вибухів за день. Ми ж не знали, що там відбувалося. У мене було записано на «Німецьку окупацію» 15 людей, я припускав, що знову будуть відписуватися, але відписалася одна людина і 5 записалося.

Кажуть, що коли людині страшно, то в неї є два шляхи – ступор або дія. Ті, в кого «дія», то йдуть на екскурсію. Бо це і дозвілля, і просвітництво, і терапія.

А 13 квітня, на Вербну неділю, в саме середмістя прилетіло дві ракети. І наче дивуєшся, вони ж там називають себе віруючими, православними. Один приліт о 10:00, інший – через 20 хвилин. А в мене на 11:30 – екскурсія. Відписалося дві людини, а інші їхали з районів, щоб відпочити. І я її провів. Всі ми розуміємо, у якій реальності живемо. Так, страшно, але ми повинні жити.

Ви офіційно ведете підприємницьку діяльність?

Так, я – ФОП. І в мене питання до влади: чому один і той самий податок тут і на Закарпатті? Незрозуміло. Мої екскурсії завжди під ризиком. Якби я був у Києві чи Львові, то вже б машину собі купив, але я в Сумах. Я хочу вести просвітницьку діяльність тут. Так, я заробляю, не бідую, але ж у нас різні умови праці, а от податки для нас – однакові.

Чому не зробити для нас підвищений ризик? Жити у прифронтовому місті – це коли ти не знаєш, що далі. А з нами може повторитися доля Покровська, коли спершу садять клумби, а через рік міста практично нема. Та навіть у цьому випадку буде якась кав’ярня, одна на місто, працювати, і їм доведеться платити податки такі самі, як платять у місті, де розвивається туризм. Так, я мрію, щоб до нас автобусами приїжджали, як у Львів. Надія помирає останньою, але здебільшого я – реаліст, і ближчим часом такого не буде.

Ваш подкаст «Комік + історик» уже розпочався під час повномасштабного вторгнення. Розкажіть трохи про нього.

Так, перший подкаст був 1 січня 2023 року. Я легко подаю матеріал, але теми там складні. І головне є такі, про кого взагалі мало знають. Наприклад, про діяча Речі Посполитої Ярему Вишневецького чи Михайла Драгоманова, який є світилом української інтелігенції ХІХ століття. Леся Українка була його племінницею. Він був борцем за мову, на нього дивилися як на приклад і посилалися.

Мені не подобається історія як сухий факт. Вона потребує інтерпретації, бо люди не знають як до цього ставитися. Німецький історик може ставитися до української історії беземоційно, але як це робити українському, коли він говорить про Голодомор чи Розстріляне відродження, і скільки болю принесла нам Москва.

Проте були часи, коли ми разом йшли на походи проти когось. Копатися в минулому треба вміти. Бо можна вибирати факти і подавати їх так, що кожен собі буде інтерпретувати як хоче. Наприклад, Володимир Великий мав наложниць, хоч для нас він святий, рівноапостольний. А Богдан Хмельнийцький жорстоко карав селян за повстання. Тому треба пояснювати, що тоді були такі вимоги часу.

Цю історію діти в школі не вчать. Тому на наших подкастах я намагаюся якраз оце розказати. Ми народ в стані амнезії. І ми маємо історію знати, бо вона дає інструмент для себе і проти ворогів.

А потім ви почали запрошувати гостей на подкасти?

Перший гість був зі Львова – архітектор Юліан Чаплінський. Він приїжджав у Суми, і ми вирішили його запросили. Потім поступово почали брати інших. Фелікс ці ефіри модерує, а я – база і основа. Тому, навіть якщо деякі гості не знають історію свого краю, то я знаю про що говорити.

Є гості, яких ми беремо як спеціалістів, зокрема запрошували істориків Олександра Алфьорова, Владлєна Мараєва. Запрошуємо людей різних, наприклад у нас був Дмитро Корчинський, Дмитро Гордон, Віктор Ющенко, Дмитро Кулеба.

Знімаємо також в музеях, у Карпатах, на Дністрі. До речі, минулого року ми знімали у Суджі, були там у День Прапора, 23 серпня.

Це ви поїхали майже одразу, як українська сторона зайшла на Курщину?

Ми знімали там подкаст «Українська історія Суджі» за два тижня після цього. На жаль, не дозволили нам взяти жодні експонати матеріальної спадщини. Мовляв, музей під охороною, все сфотографовано тощо. Проте все дійшло до того, що в березні вони КАБом все зруйнували і сказали, що це хохли. А ми ж нічого не чіпали!

Я б звідти вивіз дерев’яну суджанську козацьку фортецю. Це важливий експонат, бо Суджу заснували за сприяння засновників Сум. На початку ХХ століття була ініціатива від жителів Суджі й місцева влада навіть листи писала, щоб долучитися до майбутньої Сумської губернії на правах повіту. Обґрунтовували вони це тим, що 2/3 населення – українці, місто ж засноване задніпровськими козаками і в Суджі тоді стояли сотні Сумського полку.

Якщо взяти етнічне населення, то там 70% українців, а їхня балачка нічим не відрізняється від тої, якою говорять у Миропіллі.

Втім іноді здається, що люди сплять у барлозі, їх розбудили і вони видають: «Навіщо було йти на Курську операцію, от зараз буде атвєтка». Це наші співвітчизники говорять, а не боти. У травні минулого року вони кошмарили Суми і без атвєтки. Проте росіяни пішли на Харків і люди вже про це забули.

Ви готуєтеся до кожного ефіру?

Ніколи не беруся за тему, яку раніше не чув. Зрештою, жоден історик до випуску на ютубі не виходить і не розповідає без підготовки. Подкаст – це трохи інше, я не готуюся багато – два дні по кілька годин мені вистачає. Щоправда, я повинен чимось надихнутися, щоб транслювати тему через себе.

Але от є тема «Україна в середньовічних згадках Італії», на яку я писав дипломну, тут я можу говорити без підготовки. Якщо буде тема про націоналізм і розвиток, то я перегляну матеріал, щоб освіжити пам’ять і краще розповісти, але цю тему я теж добре знаю.

Чому я кажу, що ми барахтаємося в націоналізмі ХІХ століття, бо у нас мовно-етнічне питання стоїть вище всього. А в ХХІ столітті це – не основне. Безумовно, мова – це маркер ідентичності, але мова є ще й державним символом, до якого треба відноситися з повагою. Бо ж є українці, які розмовляють принципово російською, але це не позиція, це «баба яга проти». А їхні жарти, що заборонили слухати російську штибу Цоя, «Б-2» та «Наутілус Помпіліус» і тепер вони вмикають українську попсу, це неповага. Стоп, а чому ви не поставили якісну українську музику типу Ярмака, «Бумбокс», «Океан Ельзи»?

Є дуже багато дивних інтерпретацій.

Так. Наприклад, у тіктоці потрапило відео, де російська Юлія Латиніна каже: «Я узнала, что в началє ХХ вєка нє било єдіной украінской нациі, что билі ЗУНР і УНР. Єсли би всьо пошло по другому, то била би галицкая нация і українская – над Днєпром».

Так, Юлія Латиніна, це правда. Не було єдиної польської, німецької, італійської нації теж. От є Австрія та Німеччина – країни, які говорять однією мовою, і якщо помислити, то якби історія пішла інакше, то це могла би бути одна країна.

Нам пощастило, що країна велика, це не дало нас так зросійщити, як білорусів. Бо їх зросійщили ще в ХІХ столітті. Плюс Австрія давала можливість розвиватися, на відміну від росіян. Так, нам пощастило, що ми жили в двох імперіях. Бо у Львові дозволяли друкувати українські книжки, а там – ні. Тож люди з іншої частини України їхали у Львів, щоб нелегально переправляти книги.

Але зараз не стоїть питання формування нації, бо вона вже є. Вона переосмислюється. Хоч я і не бачу великих успіхів у переосмисленні. Єдиний позитивний момент, на мою думку, це набуття більш українського змісту й відсторонення від Росії. Але такою ціною такий позитив – не дуже добре. Все це було би й так, просто повільніше.

А чого нам зараз не вистачає?

Замало інтелектуального розвитку. Логічна і природня річ, яку зараз маємо – відраза до всього російського, намагання протиставити себе їм, проте ми барахтаємося у націоналізмі кінця ХІХ – початку ХХ століття.

У росіян проста мета – якщо не приєднання, то знищення України. А російськомовний українець все одно для нього хохол. Треба знати геополітику, щоб розуміти, що в Росії завжди була потреба мати природні рубежі – Кавказ на півдні, а Дніпро – на заході. Тому зараз у них ідея дійти до Дніпра й кошмарити другу частину України.

І всі ми розуміємо, що Росія може змінитися, може розвалитися, а нам далі що робити? Як ми можемо йти до нормального життя, якщо нема візії? Мені як українцю, який тут живе і хоче жити далі, треба результат, а не гасла.

Історію треба залишити історикам, щоб вони правильно її інтерпретували. Я – фанат історії, але зараз слід говорити про майбутнє. Бо ми старіємо, діти народжуються, а візії немає.

Мабуть, це питання потребує ґрунтовних дискусій, тому відкладається.

Не можна ідентифікувати Україну лише мовою, бо так ми самі відріжемо від себе Одесу. А якщо вивчати націоналізм і розуміти, що це найсильніша ідеологія, яка може бути, то її треба лишити у ХХ столітті. Націоналізм – це еластична і міцна ідеологія. Він може бути праворадикальний чи ліворадикальний. Він може бути етнічний, мовний, релігійний. Я б піднімав ідею політичного націоналізму на українській основі. Так, етнокультурний націоналізм важливий, але на перше місце я б ставив політично-економічно-юридичний фактор.

 

 

Розмовляла Тетяна Соболик