51-річна Наталія Гайдай вперше тікала від російської окупації з Криму в 2017 році, де з кожним роком ставало жити все нестерпніше, а вдруге — у квітні 2022 року з Херсона.

Пограбування були системні

“24 лютого ми з сім’єю знаходились у Херсоні, де орендували квартиру. 27 лютого, через три дні від початку повномасштабного вторгнення, о першій годині ночі крізь вікно я вперше побачила російську воєнну техніку. З БТРів вийшли російські солдати у формі, обстріляли ювелірний магазин та повантажили речі звідти у свої машини. Такі пограбування були систематичними. Вони обстрілювали магазини побутової техніки і мобільного зв’язку на вулиці та грабували їх. Водночас із 24 лютого були зачинені всі магазини. Їсти не можна було нічого купити, в аптеках не було ліків», – пригадує пані Наталя.

Вона жила у квартирі на центральному проспекті Ушакова в Херсоні. Зверталася до Червоного Хреста, до обласної до адміністрації, ті обіцяли, що щось зроблять, що знайдуть якісь ліки, але це було неможливо. Тоді саме на блокпостах волонтери стояли з повними машинами ліків, а російські військові не пускали в місто…

Тоді фури з їжею не пускали кілька днів, а далі, каже, почали пускати. Щоправда, за гроші. Треба було заплатити 300-500 доларів.

У бік священника пролунали постріли

Три дні сім’я пані Наталії не виходила з квартири. А потім вранці побачила російську техніку біля облдержадміністрації. Їхні військові знімали українські прапори. До них підійшли херсонські молоді люди, щоб забрати прапори.

Священник намагався їх переконати йти геть. Вони не зважали. Він повернувся наступної ночі, стояв перед ОДА, голосно молився та просив їх йти геть. Казав, щоб не грішили та не робили лиха, а повертались додому. Після цих прохань пролунали постріли: в нього не цілились, стріляли під ноги, аби налякати. Було чути, як кулі влучають чи то в асфальт, чи то між щебеню. Він ще трохи постояв, а потім пішов геть.

Священник ще кілька днів був на мітингах, але потім зник.

Люди продовжували виходити

У березні розпочались проукраїнські мітинги. Люди виходили з українськими прапорами, вигукуючи “Херсон — це Україна”. Наталія Гайдай також ходила на акції із сім’єю та членами громадської організації “Особливий всесвіт”.

“Всі з організації, багато родин із дітьми з інвалідністю, аутизмом виходили на центральний майдан із синьо-жовтими прапорами, нагадуючи про те, що Херсон — це Україна”, – розповідає вона.

На перший мітинг російські військові привезли свою гуманітарку. Людей майже не було. Якісь молоді хлопці підходили брати ту гуманітарку, а інші молоді хлопці підходили до них та про щось із ними сперечались. Але підбігли солдати і почали стріляти. Жертв вона не бачила, але постріли лякали до жаху.

Та через кілька днів мітинги почали обстрілювати. Сім’я пані Наталі також потрапила під обстріл.

“Було й багато дітей з аутизмом на площі. Їх не поранили, бо ті стояли далеко від російських військових, але люди у першому ряду отримали травми. Один зі знайомих чоловіків отримав осколкове поранення від снаряду із сльозогінним газом, що спричинило розрив селезінки”, – пригадує вона.

Та навіть після застосування зброї до людей із дітьми люди все одно продовжували виходити на акції протесту. Одного разу під час заходу разом із донькою, у якої аутизм, Наталія Гайдай надихались сльозогінного газу. До вечора пекли очі та ніс, їх нічим було промити, бо ніде було щось купити.

Після пережитого пані Наталія не наважувалась виходити, але крізь вікно спостерігала, що відбувається на вулиці. Бачила, що люди все ще виходили. Бачила, як сивий, згорблений, старий чоловік пов’язав синьо-жовту стрічку на протитанковий їжак, а до нього підбігло з десяток солдат, скрутили йому руки та кудись відвели. Вулицею наздоганяли то молодого хлопця, то молоду пару, і кудись забирали. Був випадок, коли забирали й директорів Херсонського драматичного театру та театру ляльок…

Записували собі все в книжечку

У середині квітня російські військові прийшли в дім пані Наталії.

“Хтось їм відчинив двері під’їзду. Не знаю хто, бо у нас кодовий замок. Але, мабуть, хтось із сусідів вийшов та й сказав код. Вони почали виламувати двері. Я вийшла, вони спитали про документи. Сказала, що не дам. Втім, дуже перелякалася. Потім вони спитали про вік сина і я чесно зізналася, що йому 18», – розповідає вона.

Була настільки налякана, що навіть до них кричала щось на кшталт йти за руським кораблем. Що вони загарбники, окупанти і вони тут не потрібні.

«Коли я зрозуміла, що весь мій “виступ” вони записали собі у книжечку, то задумалася, що треба їхати з міста», – продовжила жінка.

Виїхати було не просто

Жити там було важко, каже пані Наталія, російські військові стояли на блокпостах по усьому місту. Щоб вийти з дитиною в парк подихати свіжим повітрям, потрібно було перетинати два блокпости. Вони її не чіпали, не просили документи, але йти повз п’ять-сім озброєних солдатів із автоматами було моторошно.

«Сина, здорового хлопця, я зовсім не випускала з квартири два місяці. Я, звісно, заставляла його присідати, віджиматись, але без свіжого повітря. Мені було дуже страшно його відпускати на вулицю, тому що він в мене теж такий, що міг би підійти до них, щось сказати проукраїнське і його могли б заарештувати”, – розповідає вона.

Тиждень вона намагалась виїхати через “Інваспорт” [ред. “Інваспорт” — система фізкультури та спорту для осіб із інвалідністю] за допомогою волонтерів. Адже її дочка займається карате разом з іншими дітьми з інвалідністю, декілька разів брала участь у змаганнях, тому їх добре знали. Але волонтерів не впустили на блокпостах.

«Далі з’явилось вільне місце в черзі евакуації від ООН. Мені зателефонували о 23 годині та попередили, щоб в 5 ранку ми стояли на визначеному місці. Воно було далеко від нашого будинку, треба було йти через все місто. Ускладнила добирання й комендантська година. Тому я зовсім не брала речей, лише документи та їжу на один день», – пригадує Наталя Гайдай.

З квітня Наталя з сім’єю мешкає в Івано-Франківську. Ще двом родинам із громадської організації “Особливий всесвіт” також вдалось переїхати сюди. Новини про звільнення Херсона тішать, втім поки сім’я залишається у Франківську. Адже в місто не рекомендують повертатись, а у квартирі, де мешкала сім’я, немає світла, води й тепла, зберігається небезпека обстрілів, а в місті триває розмінування.

Записала Олеся ДИБОВСЬКА, кандидатка філологічних наук, волонтерка громадської організації “Поступовий гурт франківців”

*Продовжуємо публікувати записи про воєнні злочини рашистів занотовані співробітниками Центру документування та дослідження воєнних злочинів, який організовано Навчально-науковим юридичним інститутом Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника та громадською організацією “Поступовий гурт франківців”. Даний дайджест вийшов в рамках проєкту «Документування свідчень внутрішньо переміщених осіб в Івано-Франківській області щодо військових злочинів», який здійснюється за підтримки Європейського Союзу в рамках Стипендіальної програми для лідерів громадянського суспільства країн Східного партнерства»