Людмила Ткаченко народилася в Харкові ще за часів СРСР. Удома говорили російською. Батьки були робітниками, працювали на заводах. Утім, у 1991 році, з настанням незалежності України, вони вирішили перейти на українську. Точніше — повернутися до неї, адже самі були з Чернігівщини і рідною для них була саме українська, пише Іфпортал.

У школі мене добряче поламало

«Взагалі українкою я себе визначила ще у 1986 році, — розповідає Людмила. — Це була вкрай чудернацька історія. Ми приїжджали до бабусі в село на Чернігівщині, я говорила російською, а двоюрідний брат із Києва — українською. Він почув мою російську й обізвав мене “кацапкою”. Я дуже не хотіла нею бути, чомусь. Мені тоді було шість років, а братові — одинадцять».

У родині Людмили було три доньки, вона — найстарша. У 1991 році батьки вирішили перейти на українську всією сім’єю. Та швидко з’ясувалося, що це не так просто. Однокласники одразу поставили її «на місце»: яка ще українська, звідки ти тут така розумна взялася?

«Весь шостий клас я говорила українською, а потім знову повернулася до російської. Тоді мене добряче поламало, — зізнається жінка. — Відтоді я розмовляла українською лише там, де знала, що мене приймуть».

З восьмого до одинадцятого класу Людмила жила в бабусі й навчалася в селі на Чернігівщині — там вона знову говорила українською. Згодом вступила до медичного училища в Харкові й спілкувалася виключно російською.

«Єдиною віддушиною була україномовна викладачка з педіатрії, — пригадує жінка. — Вона була вже пенсійного віку, до того ж етнічна росіянка. Говорила українською неідеально, але я мала змогу відповідати їй українською, і мені це дуже подобалося».

Найтяжче було зі свекрухою

Людмила залишалася жити в Харкові й спілкувалася російською — навіть тоді, коли до кабінету приходили україномовні мами з дітьми. Перейти на українську вона не наважувалася, боялася осуду колег. Соцмережі теж вела російською. Лише у 2022 році вона зрозуміла, що щось у житті робить не так.

Вона навіть не помічала, як, виходячи в публічний простір — неважливо, на вулицю чи в соцмережі, — автоматично переходила на російську. Бо «так треба», бо «так усі роблять».

З Харкова Людмила переїхала до Полтави, де побралася з російськомовним чоловіком. Удома кожен говорив своєю мовою: Людмила — українською, він — російською. Після 2022 року чоловік поступово почав переходити на українську. З’ясувалося, що деякі його друзі, як і Людмила, вдома говорять українською, а на вулиці — російською. Ніхто не міг пояснити чому: це вже було на рівні звички. Зрештою її чоловік повністю перейшов на українську.

У Полтаві Людмила живе з 2016 року. Навіть тоді, за її словами, місто було значно українськомовнішим, ніж Київ, Чернігів чи Харків. Нині української стало ще більше.

«Зараз я не переходжу на російську ні з ким, — каже Людмила Ткаченко. — Найскладніше було зі свекрухою, бо я трохи соромилася. Але поступово навчилася не переходити на російську взагалі. У нашому дворі багато різних “бабусь” — з ними теж говорю українською, а вони мені відповідають російською».

«Треба говорити нормальною»

Людмила говорила про це і з матір’ю. Та розповіла, що приїхала до Харкова ще студенткою. Пробувала говорити українською, але їй одразу дали зрозуміти, що тут так «не прийнято». Треба говорити «нормальною». Така ж історія була і в її тата.

Так батьки Людмили повністю перейшла на російську — і вдома, і на роботі. Дітей також виховували російськомовними до 1991 року.

«У випадку моїх батьків російська мова була їм насаджена, — акцентує Людмила. — Можливо, їх не гнобили так сильно, як мене у школі в 1991 році, але тиск був. Це як з аб’юзерами: не обов’язково бити людину, щоб вона відчувала тиск. Я чітко розумію — і мама це визнає, — що рішення моїх батьків перейти на російську не було добровільним».