21 січня 1978 року на Тарасовій горі у Каневі український дисидент Олекса Гірник здійснив акт самоспалення. Він був із Калуша. Не знаю, чи обговорювало наше містечко тоді, у січні 1978 року, цей вчинок, чи тихо мовчало, лиш іноді перешіптуючись по закутках. Я народилася трохи пізніше, та й у житті радянської дитини не мало бути місця обговоренню цих речей. Згодом у Калуші з’явилася вулиця Олекси Гірника та анотаційна меморіальна дошка. В одному з останніх його листів читаємо: «Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест – то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест – то пережиття, тортури української нації. Мій протест – то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест – то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець». Нам не розповідали про його вчинок у школі, бо то був такий перехідний період, коли мало хто знав, наважувався, розумів, що варто і треба говорити. Не знаю, чи говорять зараз у калуських школах про відчайдушно-сміливий вчинок нашого Олекси Гірника. Але сподіваюся, що так.

Згодом у моєму житті з’явилася поезія Василя Стуса і отой його вірш «Напередодні свята», в якому чоловік себе спалює, а люди стоять у черзі за цитринами, мовчки спостерігають за вогнем і думають, чи встигнуть купити все до святкового столу. Це була історія Василя Макуха, що здійснив акт самоспалення 5 листопада 1968 року.

            Так було завжди: хтось спалює себе живцем, бо нестерпно жити у неправильному тут і зараз, а хтось готує святковий стіл. І нам простіше змінити назву вулиці, почепити меморіальну дошку, аніж зробити усе можливе, щоб людям із болісно-загостерним світовідчуттям не було так нестерпно холодно серед нас і вони не почали грітися вогнем.

Історія знає чимало випадків самоспалення як протесту, коли вже більше нічого не залишається. Ми ж мовчимо і вдаємо, що нічого не відбувалося, бо визнати і подивитися у вічі вогню означатиме, що ми визнали, що нас влаштовує наш театр абсурду, що він відбувається за нашої німої згоди.

            З 10 на 11 жовтня 2020 року ветеран АТО Микола Микитенко підпалив себе на Майдані, тому що інакше не зміг. Цей вчинок не набув особливого розголосу, бо говорити про це відкрито і прямо означає визнати, що щось не так у нашому Данському королівстві, і до того ж дуже не так… Бо країна, в якій її захисники спалюють себе… (завершіть речення самі).

            1968 – Василь Макух, 1978 – Олекса Гірник, 2021 – Микола Микитенко… 

Здається, 27 квітня вже 2021 року один із викладачів спалив свій диплом кандидата наук на знак протесту проти захисту Іллі Киви. Він звернувся до науковців такими словами: «Закликаю інших кандидатів та докторів наук вчинити аналогічно і не йти на компроміси із совістю. Лише так у нас може з’явитись шанс на науку, за яку нам не буде соромно перед нашими нащадками». Я не коментуватиму ні захист тої кандидатської – забагато честі, ні акт спалення диплома – бо то справа делікатна. Я зараз про інше. Уявіть, що хтось із науковців спалив би себе на знак протесту проти того театру псевдонаукового абсурду, який із шаленою швидкістю розгортається не лише перед науковою спільнотою, а й перед нами усіма. Як би ми реагували? Назвали би людину божевільною? Зрозуміли би? Не хочу бути Касандрою, але ще кілька таких захистів – і самоспалення здаватиметься нам єдиним виходом із цієї божевільні. Проте чи допоможе? Навряд чи. Спільнота, як завжди, відведе погляд і промовчить.

            Так чи інакше, але спалення диплома кандидата наук виявилося більш резонансним та обговорюваним, аніж самоспалення українського офіцера у жовтні 2020 року. Вам не страшно? Не моторошно? Ми обговорюємо спалення якогось папірчика (так, справжній диплом кандидата чи доктора наук важливий, за ним багато титанічної праці, але це папір) жвавіше та охочіше, ніж самоспалення людини, яка захищала не дисертацію, а наш із вами спокій. Не кажу, що цей учинок не є важливим, але чому він для нас важливіший за життя офіцера, який не зміг іншим способом чинити опір світові, у якому нам із вами комфортно і затишно живеться і в якому ми не змогли створити комфорт та затишок тому, перед ким ми по-справжньому завинили?

            Скажете, що причина у тому, що жодна людина під час акції протесту викладача не постраждала? Я не погоджуюсь. Постраждали ми з вами. І вже давно. Немов цікаві метелики, що летять на вогонь. Саме так ми злетілися на новину про спалений диплом кандидата наук. Ми не вміємо розставляти правильні акценти, визначати пріоритети і триматися за них міцно та непохитно. Ми не вміємо вберегти тих, хто поряд із нами, коли їм боляче. Ми вміємо тільки мовчки спостерігати. Ну, і ще говорити, що ніхто нікого не змушував підпалювати себе, мовляв, самі собі винні, що не змогли жити, як всі…

            А я просто нагадаю ще раз: жовтень 2020 року, Майдан, Микола Микитенко та його вогонь…