Терапія письмом дійсно працює. Про це точно знає франківка Світлана Тарахкало. Жінка почала відвідувати літературну студію ще рік тому, аби навчитися викладати свої думки онлайн більш цікаво – щоб дочитали, впіймали суть і ще й прокоментували.  

Спершу це була необхідність, адже Світлана публікувала багато дописів про власний освітній простір. Альтернативну школу для дітей вона з подругами відкрили ще п’ять років тому. Зараз тут навчається більше трьох десятків дітей: від першого до дев’ятого класу. Тож розповідати завжди є про що.

Дуже швидко дописи стали менш чепурні, але значно «живіші» і цікавіші, люди почали відгукуватися – тепер завжди є повно коментарів. «Ніколи навіть подумати не могла, що можна підібрати завдання таким чином, аби одне слово надихало аж на цілий цікавий текст, – усміхається жінка. – Виявляється, це таки можливо».  

Заняття в літературній студії частково збіглися з волонтерством Світлани на сході України, де вона викладала в місцевій школі. Тоді жінка дуже потребувала рефлексувати якимось чином. Всі друзі були далеко, батьки всього за 40 км, але до них неможливо потрапити. Так почало рятувати терапевтичне письмо.

Світлана багато писала і ще й ділилася зі школярами – не лише власними текстами, але й завданнями зі студії. Дітлахи по вуха поринули в процес, тим паче писати треба було українською мовою. Новий і цікавий виклик. 

«Стандартна шкільна програма їх геть не мотивувала до творчості і розкриття власного «я», – розповідає Світлана. – Діти не відчувають, що здатні впливати на своє життя. І це не дуже добре. А коли їм дати свободу, вони починають фантазувати і вигадувати такі класні штуки! А скільки задоволення приносить просто сісти й обговорити з ними написане. Не перевірити і виправити помилки, а саме обговорити з усіма разом, почути думку кожного. Знаєте, діти мудрі, як природа. Бо вони і є природа. Головне – відчути, прийняти і підтримати їх».

Світлана каже, що саме терапевтичне письмо допомогло їй розкласти все життя по поличках, згадати дитячі мрії, поринути в асоціації, заглянути в найглибші комірчини себе. Тим паче життєвий досвід останніх кількох років був нелегкий.

Жінка і її сім’я родом з Луганська. У 2015-му вони покинули там усе: гарну роботу, якраз купили власний дім, і найважче – там зосталися батьки. «Ми мусили бігти, – згадує вона. – Я тоді була на сьомому місяці вагітності. Наша третя дитинка». 

Чому Франківськ? «Бо тут до нас поставилися по-людськи, – каже Світлана. – Коли я обдзвонювала ріелторів у пошуках житла і сказала, що ми – переселенці, то одразу відповіли: «І що? Ви хіба не люди?» – «А ще у нас троє дітей…» – «Думаєте, здивували? У нас тут майже у всіх по троє дітей». Річ у тім, що я чекала ворожого ставлення. Наприклад, в Одесі, коли чули, що ми переселенці та ще й багатодітна сім’я, то просто кидали слухавку. Бо ж спершу ми думали, що перебудемо кілька місяців в Одесі, аби я народила дитину, а потім усе налагодиться і вернемося додому. Не судилося».

Тепер чи не щодня Світлана «виписується», дуже потрошки, але глибоко: і коли важко на душі, і коли легко. Вона просто записує і складає ті життєві клапті до металевої коробки, в яку зазирне наприкінці року.

«Недавно ходили в гори, – каже жінка. – Я там уперше за багато часу побачила світлячків. Начебто дрібничка, але скільки в тому було щастя… Я точно знаю, що цей спогад загубиться у голові, але не на папері. Коли у переддень нового року відкрию свою металеву скриньку, хочу, аби там були мої світлячки».

Наталя МОСТОВА