Свого часу долинське село Підбереж називали прикарпатською столицею лозоплетіння. Зараз там майже ніхто не займається цим ремеслом. А 66-річний Іван Кулак досі плете. Каже, то заняття не тільки для заробітку, але й для душі.

Навіть начальник не перевіряв

Кошики, скрині, підноси, наплічники, цукерниці, табурети, хлібниці, абажури – Іван Кулак 45 років виплітає вироби з лози. Починав у 80-х роках з роботи в сувенірній майстерні, що в сусідньому селі. Там виготовляли дерев’яні скриньки та письмові прибори. Пан Іван декорував їх соломкою, полірував. З часом його вироби начальник навіть не перевіряв – всі знали, що в Кулака до міліметра зроблено ідеально точно. Філігранною роботою чоловік завдячує суворому майстру, в якого вчився тієї справи. За кожну помилку добряче отримував на горіхи.

Далі він продовжив сімейну справу. Батьки дуже добре вміли плести з лози. Від замовлень не було відбою. У ті часи все село жило з лозоплетіння. Найбільше «йшли» хлібниці. Продавали аж до Москви і Санкт-Петербургу.

Перед Великоднем завжди масово купували кошики. Люди їхали у більші міста на базар з величезними міхами, напханими кошиками. Поїзд був переповнений ними. Продавали все до останнього.

«Пам’ятаю, коли тато вертався додому, витягував з кишень купюри і складав зароблене купкою на столі», – сміється Кулак. 

Коли Україна стала незалежною, збували у Долині місцевому підприємцю, який віз до Чехії. Там люди купували в магазинах за великі гроші, при чому будь-які вироби, плетені з лози.

«Чехи готові були платити значні суми – я би навіть встидався продавати їм за таку ціну, – сміється майстер. – Мені простіше було збувати свій товар місцевим гуртовикам. Треба гроші – засів у майстерні на два тижні, накрутив підносів, кошиків, хлібниць, відвіз у Долину. Потім той підприємець почав брати все підряд: і якісні вироби, і всіляке дрантя. Тоді чехи відмовилися з ним працювати».

Був період, коли пан Іван возив до Моршина плетені абажури – там на них страшний попит був.

Років зо 20 тому в селі почали будувати церкву – треба було грошей. Повно місцевих зійшлися в одній хаті і стали плести хто що вмів. Все одразу й продали, і так заробили на фундамент для храму.

Старший брат Кулака свого часу виготовляв красиві плетені меблі. Племінник так само має «золоті руки» і багату фантазію.

«Брат з сім’єю вже давно живе в Америці, – розповідає майстер. – Відколи переїхав, не плете нічого. Каже, що ще ніде не бачив там лози. А плетені речі в США дуже дорого вартують».

Знаходять просто на вулиці

Тепер Іван Кулак плете мало – аби бодай трохи підзаробити, бо самої пенсії не вистачає на життя.

«Ця робота вимагає концентрації і ретельності, працюю постійно напівзігнутий – мені вже заважко, – розповідає чоловік. – Переніс дві операції на грижу. Спина не витримує такого навантаження. Та й зір підводить».

Замовлень не бракує. Зазвичай, найактивніший період – за місяць до Великодня. Хоча цієї зими було стільки роботи, як ніколи. І всі хотіли кошики.

«Може, грибарі щось знають, і цього року мають бути сильні врожаї у наших лісах», – сміється майстер.

Люди знаходять його через сарафанне радіо або ж просто на вулиці. Недавно поїхав у Калуш ремонтувати автівку, мав з собою кошик. Якийсь перехожий побачив і собі такий захотів. Замовив одразу п’ять штук.

Чотири роки прикарпатець не змінював ціну, лише недавно трохи підняв. Дехто обурювався: «Хіба корчі подорожчали?».

«Корчі – безкоштовні, але лак був по 47 грн, а став 180 грн, те саме з фарбою, – каже майстер. – Пальне так само збільшилося у ціні. Лозу треба привезти на машині. Бензопилою необхідно дрова нарізати».

У Підбережі зараз майже ніхто не займається лозоплетінням. Пан Іван розповідає, що найбільше виробів тепер виготовляють на Закарпатті. Там повно ділянок засаджених тільки лозою.

«Цим вигідно займатися, якщо до справи залучена ціла сім’я, – додає майстер. – Всі сідають і роблять. А я сам лише один оберемок три дні лущу. Аби нарізати, цілий день іде. А ще почистити, нанести лак, пофарбувати…».

Лозу чоловік збирає вздовж річки – там, де багато корчів. Або ж у лісі. Все залежить від виробу.

«Зараз взагалі не маю лози. Недавно поїхав до лісу, аби нарізати, – там дуже гарна лоза була. Гладенька. Міцна. Підходила для підносів. Але хтось запалив траву і все згоріло», – розповідає чоловік. 

Лозу треба збирати в жовтні або на початку весни – коли листя нема. Інакше дістане чорні плями. Далі майстер зв’язує лозу в оберемки і випарює у величезному казані – аби кору зняти. Весняну лозу можна не випарювати – вона легко лущиться. Готові в’язанки висушує і зберігає на горищі. Коли береться до роботи, кладе лозу на дві години у холодну воду – аби стала м’якою і гнучкою.

Один великий кошик може виплести за день. Якщо з кришкою – за два дні. Загалом усе залежить від величини, декорування і складності плетіння.

День і ніч би плів

Найбільше замовлень майстер має на кошики. Особливо ті, які можна носити як наплічник або через плече. У Підбережі їх називають «кошолками». В один такий вміщається 25 кілограмів грибів або 40 кг ягід. Міцний настільки, що можна й сідати на нього.

Недавно майстер почав виготовляти кошики з пластиковими стрічками. Каже, дуже практичні для збирання грибів чи ягід – не вбирають воду, до стінок всередині нічого не прилипає.

Пан Іван робить і геть крихітні кошики – дітям на Великдень чи на Спаса. Найменший був для восьмимісячної внучки. Всередину поклали персик, через нього протягнули нитку і прив’язали до кошика – аби не випав. Дівчатко святило фрукти разом з усіма.

«Кошик ніби дрібний, але коло нього треба навовтузитися, то дуже делікатна робота», – каже майстер.

Ще одним бестселлером став двоярусний піднос – пан Іван його сам придумав.

«Виплів, аби допомогти доньці, – розповідає чоловік. – У нас вдома альтанка десь за метрів п’ятдесят від хати. Коли ми там збираємося з друзями чи родиною, то донька щоразу метушиться і мусить туди-сюди набігатися з підносом з наїдками. На свято я їй подарував двоповерховий піднос – там більше всього вміщається і стіл можна накрити за один раз, без зайвої біганини. Але нести такий піднос вже має чоловік».

Недавно блогер опублікував у соцмережах відео про Івана Кулака і його ремесло, відтоді щодня телефонують люди з усієї України – здебільшого хочуть саме той піднос.

«Якось подзвонила жінка з Харкова, сказала, що заплатить навіть більшу ціну, аби тільки я надіслав двоповерховий піднос. Інакше не зможе спати, бо дуже любується ним», – сміється Кулак.

Серед незвичних замовлень – лежанка для цуценят і клумба. Недавно завершив 25 плетених відер для фермера з Долинщини, який вирощує картоплю на продаж. Його працівники, які збирають врожай, приходять із залізними відрами. Для молодої картоплі це зле, бо вона легко оббивається об залізо – потім складно продати.

Є період в році, коли Кулак не плете навіть за великі гроші. Це грибний сезон. Пан Іван – досвідчений і затятий грибар. Збирає не для продажу, а для родини. Хвалиться, що якось заготовив аж 18 слоїків сушених білих грибів.

«То є найліпша їжа, – усміхається чоловік. – Хай м’ясо сховається».

Майстер говорить, що лозоплетіння – його віддушина. Релаксує від того. Каже, день і ніч би плів, якби мав здорову спину.

«Ця справа не для кожного, – усміхається він. – Є люди, які все життя плели, але так і не навчилися робити то добре, халтурять по-чорному. До лозоплетіння треба мати хист».

 

Наталя МОСТОВА