Перед початком Першої світової війни, так само, як перед розвалом Радянського Союзу, в Станиславові (тепер – Івано-Франківськ) дислокувався великий армійський гарнізон, що складався з різних родів військ: артилерії, піхоти та тогочасної військової еліти – кавалеристів. У 1911 році військові становили десяту частину усього населення міста (щоправда, без Княгининів – нинішніх мікрорайонів Майзлі, Княгинин, Гірка).

У 1903-1912 роках на території теперішнього військового містечка Національної гвардії на вулиці Чорновола (у той час – Зосина Воля, – авт.) квартирував 14-й полк драгунів цісарсько-королівської кавалерії, який носив ім’я князя Альфреда Віндіш-Греца. Цей кавалерійський полк було створено на території Фландрії ще у далекому 1725 році, коли армійські підрозділи були такими собі приватними військовими компаніями – на кшталт нинішньої російської ПВК «Вагнера», тільки їхні власники були більш відомими та публічними особами та, хоч і не завжди шляхетними, але все ж аристократами.

Одним із засновників 14-го драгунського полку називають герцога Ернста Леопольда фон Гольштейн-Норбурга – власника одного з голландських кавалерійських полків, що у 1714 році перейшли на службу до імператорської армії Габсбургів. Фельдмаршал австрійської армії князь Альфред цу Віндіш-Грец був одним із останніх приватних власників цього підрозділу, але навіть після реформи 1868  року, коли було впорядковано єдині збройні сили Австро-Угорщини, цей полк довго ще називали “драгунами Віндіш-Греца”.

Також цих кавалеристів називали полком безвусих драгунів – через привілей, який вони отримали під час Семирічної війни, що велася в середині 18-го століття на території Богемії (теперішньої Чехії). Тодішніми новобранцями цього полку стали молоді парубки, на обличчі яких ще не проклюнувся наріст, але ці безвусі хлопчаки дали бій і розгромили досвідчених прусських ветеранів у битві при Коліні в 1757 році. На згадку про цю подію у полку не носили вусів, що суперечило уставу, який існував до згаданої реформи 1868 року і зобов’язував носити вуса та бороди в цісарсько-королівській армії.

Цей «безвусий» привілей для богемських драгунів Віндіш-Греца, тобто 14-го драгунського полку, підтвердив імператор Франц Йосиф ще раз у 1850 році. Іншою унікальною відзнакою полку був дозвіл на використання власного полкового штандарту – знамена, яке теж було згадкою про перемогу при Коліні.

Напередодні великої війни 1914 року у цьому драгунському полку несли службу здебільшого чехи, яких було майже 60 відсотків від загальної кількості, ще третину становили німці. Оскільки серед особового складу вершників були переважно особи дворянського походження, їм часто кортіло аристократичних розваг. Однією з них була верхова їзда – один із найпопулярніших у той час видів спорту, який ще не встиг потіснити футбол, що тільки зароджувався.

Як повідомляла тогочасна віденська газета Das interessante Blatt, у вересні 1910 року офіцери 14-го драгунського полку влаштували в Станиславові кінні змагання, які включали в себе призові стрибки через перешкоди (конкур), а також гру же-де-бар (Jeu de Barre – з французької «гра з бантом», – авт.), яка полягала в тому, що один із вершників чіпляв до свого плеча бант, який інші повинні були у нього зірвати.  

Де саме в Станиславові драгуни облаштували собі імпровізований іподром та проводили змагання, важко визначити за опублікованими знімками. Впадають у вічі тільки вкорочені для зручності вершників обрубки хвостів у коней. Самі ж перешкоди схожі на ґаздівську загороду чи вориння.

«У галицьких гарнізонних містах, в яких розміщена кавалерія, є особливо гарні можливості для розваг пристрасних вершників, які охоче їх використовують. Довгі стежки, пасовища і поля є найкращими місцями для вправляння та індивідуальних тренувань», – зауважила з цього приводу газета Das interessante Blatt.

У журі цього турніру були представники штабу полку, а також місцевий генералітет. Серед учасників не бракувало аристократів, які, на відміну від нинішніх можновладців (відомо, що чинний президент Зеленський зумів уникнути призову в армію, – авт.) часто обирали собі військову кар’єру, здобуваючи освіту у відповідних закладах, та відбували для проходження служби у чині офіцерів у різні полки. Окрім військових звань, їх часто називали і за дворянськими титулами, про що свідчить підпис до опублікованих фото, на яких зафіксовано підготовку до стрибка оберлейтенанта фон Фішера, а також самі стрибки капітана барона Кваконі та лейтенанта графа Костіца.

Як зауважила газета, усі вправи офіцери виконали бездоганно, під час стрибків через високий бар’єр не сталося жодного падіння. А подивитися на змагання прийшла велика кількість цікавих до такого видовища глядачів.  

Як видається, богемські драгуни гарцювали не тільки на конях, але й любили «погусарити» (чи то пак, «подрагунити») в розважальних закладах, яких у районі Зосиної Волі (ця вулиця славилася, зокрема, своїми борделями та нічними ресторанами) у той час не бракувало. Знаючи їхню славу гультяїв, яка посилилася в останні дні квартирування полку в Станиславові, у лютому 1912 року на усіх драгунів полку (до сержантів включно) було накладено домашній арешт – їм заборонялося виходити поза межі казарм без необхідності, а повертатися до приміщення треба було до 21.00.

Так драгуни Віндіш-Греца промучилися майже півтора місяця – до початку квітня, коли їх перевели до рідної Богемії, в чеське місто Брандіс. А на зміну богемським вершникам прибув 7-й драгунський полк, в якому служив спершу капітаном, а згодом майором майбутній останній імператор Австро-Угорщини, ерцгерцог Карл Габсбург.

Богдан СКАВРОН