Комедія

Режисери: Джейсон Уолінер, Тайка Вайтіті

У ролях: Метт Беррі, Кайван Новак, Натасія Деметрій, Харві Гильєн, Марк Прокш

Три вампіри – Лазло, Надор і Надя – спокійно собі живуть десь у передмісті Нью-Йорка. Займаються своїми вампірськими справами, сваряться через хатні обов’язки, іноді п’ють кров невинних – загалом, ведуть розмірений спосіб життя монстра-кровопивці. У Надора є страшенно відданий слуга Гільєрмо, який мріє стати вампіром, а десь у далекому крилі будинку живе енергетичний вампір Колін Робінсон, якого бояться навіть його співмешканці. Одного разу у їхнє вампірське лігво приходить лист від барона Афанасьєва, ватажка вампірів всього світу. Він збирається приїхати до Нового Світу, щоб розібратися, чому його підопічні до сих пір не захопили владу на континенті.

Продовжувати і розширювати пародійні фільми – справа дуже складна і не дуже вдячна. Тим більше, коли мова йде про щось на кшталт «What We Do in the Shadows» (у нас відомий під безглуздою назвою «Реальні упирі») – фільм настільки самобутній і з такою самодостатньою концепцією, що будь-яке відхилення і надбудова їй, здається, будуть лише на шкоду. Комедійне мок’юментарі про вампірів – звичайно, ідея страшенно оригінальна, але навряд чи з тих, які можна ставити на конвеєр: всі кліше вже обіграні фільмом, всі характери використані. І тому ще цікавіше подивитися, як Тайка Вайтіті і Джемейн Клемент, люди з надзвичайно багатою фантазією і таким же величезним бажанням смішити, виплутаються з ситуації в серіалі-адаптації. І, судячи з перших трьох серій, до завдання вони підійшли серйозно, зробивши більший акцент на розширення всесвіту, а не на «адаптацію» оригіналу до американського глядача (який, як відомо, дивитися неамериканські фільми не дуже любить).

На опенінгу грає та ж You’re Dead, головні герої живуть мало не в тих же декораціях, та й у них самих дійсно вгадуються старі знайомі: турецький кровопивця-нелюд Надор – щось на зразок Віаго і Владислава, тільки в одній особі, а риси Дикона розділили між собою слов’янські вампіри Лазло і Надя. Людину-прислугу Джекі замінив більш фанатичний Гільєрмо (можливо, найцікавіший персонаж серіалу), а легендарний Барон Афанас трохи нагадує Носферату, правда, тільки зовні. І все ж нові герої таки інші – інша ексцентрика, інший підхід до характерів. На кожного вторинного персонажа є новий і неординарний, а на кожен використаний крок і гег – десять абсолютно оригінальних. Вдосталь награвшись із вампірською естетикою, Клемент і Вайтіті розширюють межі міфу, щільніше пов’язують його з дійсністю, подекуди заходячи у зворушливий абсурд. Тепер, крім стандартних вампірів, у їхньому світі є вампіри енергетичні (ті самі нудні люди з офісів, які присипляють всіх своїми розмовами), а конфлікти перевертнів з вампірами оперують складними сумішами правил на древніх пергаментах 1993 року.

Серіал дещо ускладнює світ фільму, не позбавляючи його легкості, з усіма темами надприродності і навмисною еклектикою, залишаючись на диво приземленим. Все, здається, через специфічні властивості новозеландської комедії – завжди дурнувато-безглуздої і парадоксально милої навіть у найбільш різкі моменти. Простота серіалу дуже цікаво контрастує з магістральним сюжетним завданням головних героїв – значно глобальнішим, ніж новозеландська трійця коли-небудь могла собі уявити. У першій серії Надору, Лазло і Наді ставлять своєрідний ультиматум: або вони найближчим часом захоплюють США (ну або хоча б Стейт-Айленд), або їх нескінченне життя все ж обірветься. І хоч більшу частину часу герої все одно займаються речами побутовими і відстороненими, над ними завжди висить цей вантаж, що пов’язує серії в більш-менш цілісний наратив. Хочеться вірити, що таким він і залишиться, а Джемейн Клемент і Тайка Вайтіті знають, що роблять зі своєю історією: найменше зараз хотілося б, щоб «Чим ми зайняті в тіні» перетворився на комедійну мильну оперу. Їх на ТБ і так вистачає, а ось «Упирі» такі одні.

ФЕЛІНСЬКИЙ