Режисер: Джон Лі Хенкок
У ролях: Дензел Вашингтон, Джаред Лето, Рамі Малек, Софія Васильєва, Наталі Моралес
Дік (Дензел Вашингтон) відійшов від роботи детективом після загадкового інциденту і вже п’ять років працює рядовим поліцейським. Раптова серія зухвалих вбивств молодих дівчат змушує його втягнутися в справу, об’єднавшись з більш молодим і завзятим слідчим Джиммі (Рамі Малек). Зачіпки ведуть до лиховісного механіка (Джаред Лето), який практично завжди виявляється на крок попереду центрального дуету (наскільки це взагалі можливо).
Дим ностальгії приємний. У суспільстві практика екскурсів у минуле в будь-яких його проявах, від дворових лопухів до цукерок «Самурай» і печива «Шокобарокко», завжди в пошані. Можна заборонити масу речей, навіть прогулянки, але за ескапізм – помремо, й оком не змигнувши. У кіно ностальгію вже мінімум років двадцять посилено обожнюють, трансформують в заробіток і охороняють із завзяттям Грінпісу.
Навряд чи у планах режисера «Диявола» Джона Лі Хенкока була ревізія одного з найпопулярніших жанрів з моменту виникнення кіно – з саспенсом, твістами, обхідними маневрами, які жартома викликають у глядача нервову гикавку. До нього вже всі все сказали – від Фріца Ланга в «М» до Фінчера (спочатку в радикально нуарних «Семи», потім у тягуче нетиповому журналістському «Зодіаку»). Важке, але здійсненне завдання не промахнутися і увійти в річку двічі Хенкок провалює.
У 1990-х, ідейно наслідуючи ті ж «Сім», «Диявол» прижитися міг, але вже тоді ризикував швидко припасти пилюкою, поставивши себе поруч з іншими соратниками категорії Б, які не склали іспит з деконструкції і радикалізму. Відсутність конкретно в цьому кіно ризиків, запобігання всім можливим спробам відійти вбік на міліметр топить його в безідейності.
Ще на стадії підготовки Хенкок малював в уяві своїх персонажів з обличчями Клінта Іствуда, Уоррена Бітті і Денні ДеВіто. Через тридцять років їх змінили Вашингтон, Малек і Лето, які мають на трьох чотири «Оскари», тільки від кількості золота менш однорідною і марною їхня присутність на екрані не стає. Вашингтон видавлює з героя драму і частину достовірності, заходячи під кінець в глухий кут з резонерства і сороміцьких реплік. Малек і Лето вирішили продовжити ярмарок марнославства з нульовою самовіддачею: перший щедро поширює нічим не виправданий сомнамбулізм, тиняючись місцем злочину і не здійснюючи ніяких трансгресій; другий щиро вважає, що немите волосся, карі лінзи, накладний живіт і злегка змінений голос змусять світ здригнутися. Король, ясна річ, голий; залишається вірити, що Лето колись милостиво відмахнеться від ідеї бути ходячим калейдоскопом з Аліекспресса і згадає про музику, наприклад. Мабуть, єдиний, хто з команди «Диявола» повинен спати спокійно, – це композитор Ньюман, у якого «Оскара» немає. Туманний саунд з перервами на знервовані little things, винесені в назву, нагадав про його ж супровід до «Гравця» Роберта Олтмена.
Якщо «хороших копів» під кінець сатисфакція нібито відвідує, то по дорозі до глядачів вона застряє і вже не доходить. Бульварному чтиву у нас всюди відкрита дорога, але будувати щось без елементарного бекграунду і тексту, із запізненням на кілька життів – сумний сміх. Гумору в самому фільмі теж не місце, тільки людям похилого віку і молодим, які хочуть бути на них схожими. Оглядання на світ, що відмирає, з ностальгічного меню краще забрати, ми вже виросли, мусимо ж себе поважати.
ФЕЛІНСЬКИЙ