Біографічний, війна, драма, історичний

Режисер: Джонатан Якубович

У ролях: Джессі Айзенберг, Клемансо Поезі, Фелікс Моаті, Віца Керекеc, Маттіас Швайгхефер

Історія Марселя Марсо, легендарного міма, який у часи Другої світової допомагав французькому Руху опору рятувати єврейських дітей, занадто гарна, щоб бути правдою. Якби хтось вигадав такий сюжет, його б зневажливо назвали сентиментальним, а може, й звинуватили б у банальності. Тут і справді все на поверхні: тема відносин мистецтва і війни, притча про те, як за допомогою артистичного таланту можна боротися з людоїдським тоталітарним режимом, не вдаючись при цьому до насильства. Але що ж поробиш, іноді реальне життя (із вкрапленнями художнього домислу, зрозуміло) виявляється сентиментальнішим  за будь-які вигадки.

Дивно, що біографія Марсо тільки зараз пробилася до великого кіно – здається, такий сюжет цілком міг екранізувати умовний Спілберг ще кілька десятків років тому. У результаті фільм зняв Хонатан Якубович, маловідомий режисер з Венесуели, для якого «Опір» став першим помітним проєктом за межами Південної Америки. І, на жаль, саме його авторський почерк (або, скоріше, його відсутність) – це слабка ланка картини. Якубович знімає як впевнений ремісник, але йому не вистачає якоїсь артистичної сміливості. Для фільму про Марсо, який відкрив нові горизонти у мистецтві мімодрами, «Опір» аж надто трафаретний і невиразний. Для картини про артиста, який відмовився у своїй творчості від мови (адже після Другої світової війни він більше не міг довіряти слову), в картині надто багато говорять.

Звичайно, неправильно ґанити твір за те, чого у ньому немає. Але стрічка «Опір» сама напрошується на такий собі реверсивний аналіз – надто багато тут цікавих рішень, які так і залишаються напівнатяками, не розвиваються, як слід. Скажімо, в якийсь момент з’являється тема ілюзії як способу пережити страшну травму: Марсо, карикатурно зображуючи Гітлера, розважає дітей і заодно вчить їх ховатися від нацистів. Складно не згадати «Кролика Джоджо» або «Життя прекрасне» – інші фільми, які з не властивою жанру трагікомічною інтонацією осмислювали досвід Голокосту. Але більше таких сцен у «Опорі» не буде. Цей епізод так і залишиться єдиним спалахом на тлі пихатої, серйозної драми. Та й взагалі сюжет про те, як творчий метод Марсо допомагає йому рятувати дітей, забудеться десь на середині – фільм раптом перетвориться на життєпис французького Руху опору, а легендарний мім стане лише одним із багатьох героїв.

Автори тут роблять дуже дивну річ: вони змінюють дійсність відповідно до потреб фільму і відправляють Марсо у стан ліонських партизанів, з якими насправді той був пов’язаний лише опосередковано. Мабуть, щоб зіштовхнути його віч-на-віч з Клаусом Барбі – реальним офіцером СС, який прославився своєю жорстокістю. Але за межами однієї сцени, де Марсо якраз випадає згадати про акторський талант заради порятунку дітей, це зіткнення двох історичних особистостей особливо ні для чого не потрібно. Причому заради цього дивного домислу творці фільму пожертвували реальними, значно яскравішими сюжетами з життя артиста, наприклад, як він обманював прикордонників, перевтілюючись у різні образи і змушуючи їх думати, що повз них проходить не одна й та сама людина. З Барбі все теж неоднозначно. В одних сценах він показаний як багатогранна особистість, в якій можуть уживатися жорстокий маніяк-садист і люблячий батько – така різнобічність, на думку Якубовича, робить антагоніста тільки страшнішим, адже ми розуміємо, що на такі звірства здатна звичайна людина. В інших він раптово перетворюється на бондівського лиходія, який прямо посеред розстрілу в’язнів грає на піаніно.

«Опору» в цілому не вистачає інтонаційної і творчої цілісності, фільм ніби щосили прагне бути неординарним, але кожного разу зупиняється на півдорозі і скочується до банальності. З винятків хіба що цікавий наратив: фільм починається і закінчується промовою генерала Паттона, з яким Марсо дійсно зустрівся під кінець Другої світової. У цій промові фільм постулює свою головну істину: армійське геройство безглузде без геройства простих людей, вбивство сотні ворогів не варте й одного врятованого життя.

Найкраще творчу нецілісність фільму відображає одна фраза з інтерв’ю режисера Хонатана Якубовича: у ньому він зізнається, що не хотів робити картину візуально схожою на інші роботи про Голокост і замість цього надихався картинами Марка Шагала. Так от, незвично вирішені оператором в «Опорі» тільки пара сцен, де Марсо відчуває дезорієнтацію – спочатку в притулку для єврейських дітей, пізніше на вулицях Ліона – і камера фіксує його суб’єктивні відчуття за допомогою ширококутного об’єктива, який спотворює простір. У всьому іншому фільм виглядає саме так, як того не хотів його режисер. Як непогана, цілком майстерна, але все ж стандартна драма про Голокост.

ФЕЛІНСЬКИЙ